Студія “Паштєтні історії”

при підтримці небайдужих друзів

за участі ще шести відчайдушних членів походу

під патронатом Київської обласної федерації спортивного туризму

та при сприянні туристського клубу “Університет”

представляє:

Країна мокрих перевалів, або 

Як я перестав боятися і полюбив великі гори

Автор тексту – літописець Паштєт,

а так я коментую свій же опус та коментарі;

такий колір фіолет собі вибрав Назар,

цей салатовий бере собі Олена,

помаранчевий колір сподобався Глібу,

синій зачурала собі Марія,

ось таким бордовим дописує Костя,

а так червоно пише Пан Хведір, він же Віталік.

Передмова

Чогось такі звіти не пишуться в мене у вело-, водних походах. Намагався щось писати у н/к в Карпатах, але щось теж не задалось. Тепер же керівник призначив мене офіційно хронометристом-літописцем, і це знов гірський багатоденний похід (на даний момент навіть найдовший в моїй практиці). Однак, тепер керівник не Інтел, похід не в Україні, вже трійка замість двійки, та й взагалі, пишеться тепер українською мовою. Все стає інакшим з часом.

6/07/19

День -1, Київ

З чого ж почати. Ну, нас в Грузію летить дофіга людей. Більша частина з них взяла квитки десь за рік до вильоту, за ≈1200 грн туди-назад без багажу. (Марія: Low cost тариф від МАУ, придуманий, скоріш за все, в надії, що за рік плани у потенційних клієнтів зміняться, а квитки за такі гроші не сильно-то й шкода втратити. Але не на тих напали ;)) У нашій групі таких п’ять:

  • Марія, керівник;
  • Віталій, фотограф і завснар (або завспор, як правильно? головне щоб не запор);
  • Костя, ремонтник;
  • Паштєт, себто я, хронометрист і літописець;
  • Назарій, природознавець, забросник і просто молодий лось.

Також вже весною взяли квитки на ці ж дати і доповнили нашу групу цьогорічні молоді адепти ТКУ, ШПП, МКС та інших чудових абревіатур:

  • Гліб, штурман;
  • Лєна, завгосп і медик.

(Марія: Всі дуже довго дуплились з покупкою квитків по 450 грн, тож в Грузію основна частина групи прилітала аж в неділю. Лише Назар зміг вилетіти в пт. Тож на похід-трійку у нас залишалось не 16, а 14 днів, за які ми ще й мали добратись до місця старту… Тож ми не могли дозволити собі ніяких днювань 😉 Жоднісінького!!!)

У ці ж дати (± день), але у двійку і під керівництвом Інтела вилітає друга група у складі:

  • Інтел, керівник, штурман і завснар;
  • Альона, логіст;
  • Юля Т., культуролог і хронометрист;
  • Ваня, медик;
  • Вова, сонячний енергетик;
  • Ванесса, фінансист;
  • Юля С., завгосп;
  • Богдан, ремонтник.

На момент написання цих рядків у електричці Київ-Бориспіль людський пасьянс розкладений наступним чином:

  • Марія вже близько місяця у Грузії, водила кулуарівські походи (Марія: та розвідувала альтернативні перевали на випадок високого рівня води в р. Квіш та Долра);
  • Назар вже прилетів у Тбілісі, завтра зранку зустрінеться з Марією, закине другу частину заброски в Мазері (першу закинула Марія раніше (Марія: із Местії на злиття р. Чалааді та Местіачала)) і будуть нас чекати у домовленому місці (чесно кажучи, дупля поки не ріжу де саме, тільки приблизно). (Марія: От, а якби в цій прекрасній долині річки Накра вже достигла малина, ти б цю назву точно запам’ятав) А зустрітись всім складом група мала в поселенні Накі, біля застави прикордонників. До речі, оскільки люди тут живуть порівняно недавно, ліси ще не встигли повирубувати. Тож пейзажі “беруть за душу” своєю первинністю)));
  • я, Костя і Віталік летимо вечірнім рейсом, тож вони теж десь на шляху до аеропорту;
  • Гліб і Лєна збираються. (Олена: Десь за місяць до походу почала робити раскладку, і це зайняло в мене таку купу часу, що я б замість цього встигла би подивитись всю Санта Барбару (чи якусь іншу довгу муть:))) (Марія: Хух, Добре, що є такі чудові альтернативи телесеріалам 😉 Було смачно)

А так як Гліб на роботі і в нього там немає часу на сторонні справи, довелося трішки зайнятися і навігацією, адже з першого разу нас не випустили, і треба було йти на зустріч з Михацьким і там орієнтуватися в описі перевалів. Слава Богу, что Костя зміг вирватися з роботи і ми разом змогли досягти поставленої мети в короткий час! А далі ще аптечка…. Ці зборі були найдовшими у моєму житті.) (Теж захоплююча історія, може вони тут допишуть докладніше). Їх рейс SkyUp, на відміну від нашого МАУ, десь завтра вранці.

Через незрозумілу репутацію SkyUp було вирішено загального спорядження і провіанту їм по максимуму не давати; багаж, який Ванесса і Віталій думали ділити на двох, в силу непорозумінь повністю віддався Ванессі, а Віталік вклинювався третім на два багажа Юлі Т. і Кості. (Пан Хведір: Не третім, а другим. Группа Інтела вирішила везти з Києва навіть цукор, тож Юлі довелось купувати повноцінний багаж, а ми з Костею просто розділили одне багаж-місце на двох.) Я ж зразу купив багаж чисто на себе і ні з ким його не ділив, і це стало неабияким плюсом у ситуації, що склалася. Назар полетів з мінімумом речей з заброскою, частина його спорядження була привезена в Грузію Марією завчасно для кулуарівських походів.

Паковка-перепаковка в аеропорту пройшла без пригод. Там же ми зустріли Катю, минулорічну жертву пекла в нашому наметі посеред Карпат. Катя вирішила поїхати у Грузію чисто тусити, бо квитки брала також разом з нами рік назад, а з категорійними походами трохи того, зав’язала на якийсь час.

Епічних запізнень і перельотів на крилі літака у стилі попередніх звітів чогось не було. Можливо, вони були у Гліба з Лєною з їх SkyUp’ом, а може я просто звик до подорожей магічними створіннями, що машуть крилами в польоті (заявляю вам про це відповідально, як авіаконструктор).  (Олена: SkyUp нас не підвів! Це було найбільше наше хвилювання, тому що те на що не можеш вплинути лякає найбільше. Нас підвело те, що ми почали збиратись в останній день, а якщо точніше то в останні 5 годин, а ще точніше, Гліб займався купівлею телефона, а я збирала нас обох.)

7/07/19

День 0, добирання до місця старту

Вийшовши з літака і почавши перераховувати речі, виявив на записнику лише ковпачок від ручки. Грусть-пічаль… Пишу резервним олівцем. Це вже другий мій фейл – перший був, коли у електричці я зрозумів, що забув вдома прапор України.

В аеропорту в когось викристалізовується кантер, і ми трохи з подивом з’ясовуємо, що облегшена мотузка-десятка (одна з тих, що бере Інтел) важить менше, ніж мотузка-дев’ятка (у нас таких дві + кевларовий здьорг). Народжується думка, що треба буде якось зробити повне дослідження-порівняння з вагами сухих і мокрих мотузок, розривним навантаженням, часом висихання і т.д.

Напросилися до Інтела (а скоріше до Альони, вона ж логіст) на мікроавтобус, який вони замовили до місця старту. Так зекономили 50 тетрі на добирання до вокзалу, звідки ходять автобуси до Мазері (ну і до повороту на Накру, куди треба нам). Вокзал виявився зачиненим (!), місцеві таксисти сказали, що автобуси починають ходити з восьмої ранку, тож ми почали шукати парки і ліси у Тбілісі. Але таксисти були невідступні.

  • Паєдєм прямо сейчас, три человека заберу, заплатите сколько скажете!

“Заплатите сколько скажете” включало в себе, за їх словами, баснословну витрату бензину 4 ларі/км (автобус Тбілісі-Мазері, за попередньою інформацією, коштував 35 ларі), при кілометражі ≈400 км – то якось виходить сильно більше за 105 ларі на трьох, тому ми продовжили шукати парки. На це водій заявив, що таксі бере до Зугдіді $100 (≈270 ларі) і що він тепер як таксист (до Зугдіді автобус коштує 20 ларі). Після падіння ціни до 200 ларі ми сказали, що у бідних туристів немає таких грошей, бо вони йдуть в гори, а не по магазинам, що ми були б згодні на 120 ларі, і пішли в пошуках якоїсь їжі перед ночівлею в парку (приблизний час 01.30).

Біля бутіка з їжею до нас під’їзджає все той же таксист з диспетчером, пропонує взяти з нас 200 ларі і у Зугдіді посадити за власний (його) кошт на автобус до Местії. Костя починає вагатися. Ще п’ять хвилин – і ми їдемо до Зугдіді за 150 ларі. 

(Паштєт: Як говориться, дозвольте всунути ремарку. Рішення не чекати автобуса мало кілька причин. Пошук якогось парку/лісу, організація палатки, її подальший збір і повернення на вокзал давали нам до 08.00 десь дві-три години сну, чого нам здалось замало. Також були надії за рахунок негайного виїзду у досить комфортних умовах подрімати, а також потрапити на місце старту походу на кілька годин раніше, щоб більш повноцінно виспатись перед першим ходовим днем. А ще, мабуть, після перельоту о другій годині ночі голова не дуже варить.) 

(Марія: Прикинувши скільки учасники витратили грошей, нервів та часу на добирання до місця старту – моя вам порада: беріть однакові авіаквитки та замовляйте груповий трансфер. Вийде і дешевше, і зручніше ;))

Поруч з вокзалом поміняли гроші (бо ні в кого не було стільки ларі, а приймати $50, тобто приблизно 142 ларі, водій відмовився) (Марія: а даремно, курс долара в зв’язку з останніми подіями в Тбілісі постійно ріс, тож водій ще й в плюсах міг залишитись), вже за містом перекусили у місцевій хачапурні (за досить непогану ціну) і поїхали далі. Хтось дрімав, деякий час лупив дощ (“Такий дождь шол, еле перешол”). Я уві сні щось таке дике побачив, що розкидав руки по всьому салону і мало не перемкнув коробку передач на повному ходу. Кілька раз зупинялись на заправках; Віталік почав фоткати гори.

Десь о сьомій ранку за Кутаїсі у цього тарантаса пробило колесо. За класикою жанру, запаски, звісно, не було. Водій спіймав попутку і з колесом поїхав назад на СТО, а ми залишились чекати.

За графіком, ми в цей час мали дрихнути десь у Тбілісі, і прибути на місце збору десь ближче до вечора, а так ми розраховували прийти на точку зустрічі годин на п’ять раніше і ще трохи виспатися. Ці плани не зруйнувалися, але почали потроху сипатися.

За час відсутності водія до нас встигла під’їхати патрульна машина. Ввічливі поліціянти заборонили Віталіку лежати в кущах (бо там бувають змії), (Пан Хведір: уже и поспать человеку не дадут) спитали, чим нам допомогти. А чим нам можна було допомогти?…

В процесі безцільного бродіння навколо знерухомленого транспорта знайшов на узбіччі зарядний шнур для iPhone. Прикольно.

Водій повернувся трохи більше за годину. Ще кілька годин – і о 10.50 ми були в Зугдіді. Водій каже, що за колесо віддав 70 ларі, і випрошує у нас ще по п’ятірці.

Придбали Віталіку місцеву сім-карту (після деяких пошуків нелегалів, бо офіційні магазини в неділю не працюють), мені – ручки (уііі!!!), купили трохи харчів на обід, та попленталися на вихід з міста – з метою в котрий раз трохи зекономити вирішили спробувати поавтостопити.

У якихось трущобах зустріли чолов’ягу, що пригостив нас нектарином, Грузія і Україна разом, Путіна маму… ну, тут не будемо, але що він хуйло всі і так знають. Вмовляв-вмовляв нас на 5 хв на чарочку вина, але ми відмовились під приводом, що нас з їжею чекають товариші.

Стоп давався неактивно (Пан Хведір: неактивно – это еще слабо сказано. Настолько неактивно, что нам в конце-концов пришлось ловить такси. А после этого мой автостоп вообще пошел под откос. После этого похода из шести попыток автостопа только одна оказалась успешной), (Марія: ще б пак! Три, нехай навіть ще не бородатих мужика стоплять. Як мінімум треба було б вдягнути блондинисту перуку. Хоча б одну на трьох 😉 ) (Паштєт: та ладно! Нам навіть жіночка зупинилась на американських номерах, щоправда, вона могла нас підкинути лише на 20 км, тож ми відмовились), перші 30 км (з приблизно 90) ми проїхали після ≈25 хв очікування. Наразі 13.10, і ми вже 10 хв стопимо десь за Джварі, біля початку Інгурського водосховища.

Знов зупинились патрульні, а ми їх навіть не стопили. Спитали хто, скільки, звідки, куди ми, котрий раз у Грузії. Побажали гарної дороги і поїхали, якось дуже повільно. А багажник у їх пікапа був, трясця, такий, що ми б усі помістилися, і по лицям їх було видно, що їм по дорозі. Могли б і підкинути, чо.

Прочекавши безрезультатну годину, час від часу полюючи на курку зі збільшеним рівнем цікавості у її курячій крові, ми вже готові були сідати на рейсовий автобус, коли під’їхавше таксі згодилось нас закинути до Накри за 60 ларі. Втомившись чекати, ми погодились. В машині роздивлялись водосховище, спали, один раз вийли подивитись на якийсь водоспад. Майже через дві години наш водій Анатолій зупиняється зі словами: “Ну всьо, приехали, как просили – Дизи!”

Шо? Яке Дізі? Ми навіть місця такого не знаємо! Ми ж казали, погранзастава в Накрі!

Після словесних суперечок (недовгих) ми доїзджаємо ще 3,5 км по трасі до повороту на Накру. Вище Анатолій навідріз відмовляється їхати без додаткових 20 ларі (до Накри залишається близько 5 км ґрунтівки вгору).

Після більш довгої суперечки і спогадів про Facebook їдемо до центру Накри за 15 ларі. По дорозі бачимо Марію і Назара біля річки, але зупинятись не стали. В центрі Накри вийшли, настроїлися, пройшли 70 м вперед до магазину і стали роздивлятись місцеву карту. Тут неочікувано на невеликій вантажній автівці нас зустрічають… Марія і Назар. А ми думали їх випередити…

Погружаємось в автівку, їдемо до погранзастави близько кілометра. Марія у прикордонників оформлює на нас перепустку – аркуш розміром десь А5, один на всіх (наскільки я знаю, цьому папірчику передували кілька листів на електронні пошти відповідних відомчих служб). Вирішуємо за рекомендацією прикордонника ночувати прямо тут, буквально в тридцяти метрах від застави. Місцина класна, тож так і робимо. Отже, стали на ночівлю близько 16.40-17.00, поточна висота 1260 м.

Перед вечерею уплітаємо куплений в Зугдіді кавун – він був дуже, ну дуже доречним і смачним. 

Замість гречки варимо рис як більш оптимальний варіянт для цієї висоти. Поділили по учасникам спорядження, їжу, бензин. Прийшла звістка, що Гліб і Лєна чекають на відправлення з Зугдіді, на момент 20.20 вони все ще були там і не рухались. Ніби домовились з прикордонниками, щоб вони підібрали їх з повороту на Накру, коли прийде час. (Марія: Грузини настільки часто пропонують свою допомогу, що місцями навіть соромно їх переобтяжувати. До речі, коли надсилаєте координати свого місцезнаходження з ввімкненим мобільним інтернетом, прив’язка буде по соті. Не по GPS. Якщо про це пам’ятати, в потрібний момент це може зекономити пару нічних кілометрів 🙂

23.30 – нарешті останні учасники походу добрались до місця ночівлі. В темряві я чув їх голоси, але спати ми лягли близько 21.30, а сон – то святе.

(Паштєт: Пишучи про ці два дні, до мене в голову забігли досить дивні думки – а нащо я все оце пишу (а ви, відповідно, читаєте)? До самого походу цей опус відношення майже немає, практичної цінності – мінімум, та і навряд читачам буде цікаво, наскільки вправно ми вміємо торгуватися з таксистами. Але жанр вимагає якого-небудь вступу, тож Я АВТОР, Я ТАК БАЧУ!)

8/07/19

День 1, щоб йому икалось…

Підйом чергових о 7.45, решти групи – о 8.30. Такий пізній підйом продиктований двома причинами:

  1. пізній прихід Гліба і Лєни, і нестача їх сну;
  2. прикордонники обіцяли нас підкинути 4 км вгору по дорозі разом з їх перезмінкою.

На сніданок був рис замість чогось там ще по тій же причині, що і вчора. Прикордонники обіцяли виїхати о 10.00, однак прийшов водій і заявив: “Покрышка порвалась, час ждать”. Годину ми вирішили не чекати і підійматись своїми ногами.

Насилу доївши кавун і решту неучтьонки, ми вийшли о 10.10.

10.35 – піт-стоп. Трошки розвантажили Лєну за рахунок Назара (Олена: і велике дякую йому за це, тому що зранку мені здалося що можу взяти на себе все! І те що треба, і навіть зайвого прихопила у Гліба, але після вчорашнього добирання втома давала нам своє), який не несе карємату (у нас їх чотири на п’ять людей у моєму наметі). Виявляється, це перша спільна закордонна відпустка подружжя Гліба і Лєни. Пройшли близько 1,5 км від місця ночівлі (поточна висота 1390 м), до мосту через р. Накра ще 2 км; до повороту на підйом на перевал Орджонікідзе залишається 6,5 км. Погода гарна, сонячна, підйому майже немає (але, по словам Гліба, зараз почнеться). Величні гори зліва і справа. Йдемо вздовж р. Накра досить роз’їздженою ґрунтовкою (Марія: підйом по тіньочку, води повно). 10.45 – йдемо знову.

Біля калюж зграйками кучкуються метелики; пробігаючи повз них, можна здійняти білий рій в повітря і зробити захопливі фото. У мене теж десь парочка таких є, з дурнуватим виразом обличчя, та вам я їх не покажу, дзуськи.

11.55-12.10, привал. Висота 1640 м, 2,7 км до початку підйому (повороту на перевал). На привалі роззуваємося і по кісточки бродимо в дрібних струмочках – ноги кайфують, але недовго, все-таки вода прохолодна. Пластир на тканинній основі виявляється якимось лажовим, скупердяї пожлобились з клеєм, і майже після кожного роззування він залишається в шкарпетках. От параша.

Під час переходу почув цікаві історії: наприклад, як Лєна перший раз пішла в похід з вчителькою фізики, а також як Ваня і Ваня (Марія: який Віталік 😉 ) (Пан Хведір: точно “Ваня і Ваня?”) (Паштєт: я записував нотатку в той же день, за що купив – за те продав. Ну хрін з вами, вам видніше) з клубу купались голяка у водоспадах в Карпатах, а в цей час на них збіглися дивитися туристи.

Повз нас на невеликому джипі проїжджають прикордонники, на перезмінку. Ще раз вибачаються, що не змогли нас підкинути своїм транспортом.

Приблизно о 12.15 пройшли останню заставу прикордонників, і після неї полога роз’їзджена дорога стає класичною гірською стежкою на підйом. Лєна йде в якихось дивних шкарах, схожих на скальники. Мені казали як воно зветься і, мовляв, це класна штука, сітчастий верх і гарна підошва, та в пам’яті в мене відстрелило що воно таке, напишіть. (Олена: Називаеться – аквашузи для коралів та рифів, зроблені з неопрену. Брала для переходів в брід та просто легкої ходи. Свою функцію виконали на всі 100.)

Доречі, вчора я проаналізував кількість сторінок в блокноті і зрозумів, що при наявній компактності письма 50 сторінок – то мало. Тепер пишу у кожному рядку, а не через клітинку. Жах.

12.43-12.49, короткий привал. До повороту 1,3 км, висота 1735 м.

13.10 – знайшли струмок напитися. Трохи згодом вище побачили корів. Ой.

13.15 – стали на обід, на повороті на підйом до Орджонікідзе. Висота 1802 м.

Обід вирішили зробити довгим, години на півтори, щоб пересидіти спеку. Також вирішили з’їсти кашу-неучтьонку (а що ви думали, ми реально зжерли все невраховане? наївні), пустили в хід турбопічку, яка залишилась в Марії після попереднього походу і яку вона взяла про всяк випадок. (Пан Хведір: У мене склалось враження, що Маша просто завтикала кудись її пристроїти з минулого походу 🙂 )  (Марія: А якби пальники бики розтоптали – на чому б їжу готували? То ж святе 😉 ) Поговорили про профілактику варикозного розширення вен – чорт його зна як ми дійшли до цієї теми. Провели інвентаризацію харчів, у кого що лежить по рюкзаках. Наверх нам топати ще 1100 м, під підйом на перевал, невідомими залишками стежки. Жестяк, коротше.

Помітив, що гори чимось нагадують Карпати, але… не Карпати. Більш рвані, скелясті, високі – це те, що далеко. Близько – природа така, більш заросла, неначе відчуваються нотки джунглів.

Почала насуватись неприємна хмарка, похолоднішало. Навіть почало щось капати. Вихід з обіду – 15.10.

15.40-15.50, привал. Висота 1952 м. Я ВМЕР. Кляті зарості. В процесі пролізання трави вище людського зросту десь зверху Костя і Назар разом крикнули: “Попереду борщевики!” Трясця, тільки цього щастя мені ще не вистачало. Зараз поліземо в ліс. Знов почалася спека.

16.06-16.14, 1980 м, передишка. Це капець. Штурм лісом… інший. Підйом рівномірний, (Паштєт: тут було нецензурне слово, замінив його на) рівнохріновий, трохи допомагає те, що можна хапатись руками за гілки, але в той же час на кущах можуть залишитися частини карєматів, (Марія: непристібнутих за темляк льодорубів!!!), рюкзаків, одежі, очей та інших частин тіла, які погано захищені чи підвішені. Також вологе листя в якості підстилки лісу норовить тебе прокатати і покласти на себе – відпочинь, любий, куди ти поспішаєш?…

16.41 – привал. Висота – 2064 м – ура! Говерла! Вихід через 3 хв.

17.35, висота 2214 м. Тільки я прийшов (останній) – почали нити: “Мені холодно, пішли!” і т.д. Ну, нєфіг було йти швидше за мене хвилин на 15. Гадський ліс обіцяв закінчитись на 2150, але ніт. Дощ таки пішов і застав переважно нас з Глібом на каміннях, (Гліб: які виявилися дуже слизькими коли намокли) (так, вони прийшли на зміну лісу, але ненадовго). 

Вибір доступних для ходи брил дещо звузився – я ж не гірський цап по всіляким мокрим каменюкам скакати! Хлопала блискавка, і думки щодо влучання її в мене були геть не останні. Коли цей грьобаний ліс скінчиться?!

Наступний перехід 17.45-18.20. Привал на висоті 2282 м, до перевалу 3,65 км. Траверс схилу по мокрій траві. Як я до такого докотився? Ну, це не Жопа Походу, а так, просто срака. Укотитись – як собаці муху з’їсти. Льодоруби вам в допомогу, якщо вас сюди занесе. І клювиком його, клювиком, трясця його матері! Краще б був грьобаний ліс. Знов капає. З привалу виходимо о 18.30.

Привали: їх 19.20, мій 19.26. Я на них образився. Десь на переході перед цим Костя злегка провалився у живі каміння, благо без наслідків, і після цього група повністю зникає з поля мого зору. Підтримувати ані візуальний, ані звуковий зв’язок нам, бачте, не притаманно. (Марія: Факт легкого розриву групи визнаю. Я, наприклад, була вже повністю акліматизована, ще й рюкзак в базовій комплектації був на 3 кг легший ніж у Паши, тож йшлось легко. Рюкзаки, що періодично стирчали з трави, коли народ вивалювався на трав’яні гребні, перераховувала, і кількість сходилась. Сюди ще треба вставити фоточку, де ми всі, закутані в бафи, як українські Іо рятуємось від славнозвісних грузинських мошок, яких в цій долині по 3 на травинку. Ну і хотілось дійти до стоянки до темряви. Відправила швидких Гліба та Лєну з пальниками та котлами вперед, готувати вечерю та вибирати найкращі місця під палатки. Залишилось підстрахувати тил =) Дістала ліхтарик.) Зійшовши з живого каміння десь хвилин через 40, чудом знайшов протоптані сліди папєрєдніків і йшов ними хвилин 10. Потім ще трохи по камінню – і все. Слідів нема, на крики ніхто не відповідає – я один. Знаєте, як це вгоняє в розпач і вбиває мотивацію іти далі? Хотілося там і залишитись, де ще є сліди, і чекати, поки по мене прийдуть (а вони прийдуть, так).

Хвилин через п’ять побачив їх на підйомі сусіднього трав’яного гребня. Вирішив до них не топати, а залишитись у зоні видимості – бо як прийду, то знов посижу хвилин 5 і підемо. Та ну його. Контакт треба тримати. 

Вихід з привалу… 19.35. Ще й свій трекер Mi Band 2 десь загубив. От лажа.

Місце їх привалу пройшов хвилин через десять.

20.09, висота 2400 м. До перевалу 3,07 км. З моїм приходом група починає виходити з привалу, крайньою о 20.15 починає йти Марія, обіцяючи місце ночівлі вже в кінці цього переходу. Я кажу, що в мене корона з голови не впаде, якщо після приходу на місце ночівлі хтось повернеться і пронесе мій рюкзак залишок шляху до табору. Марія йде метрів 50, після чого скидає свій рюк, повертається до мене, забирає мій і йде. Так я йду порожняком, а вона йде метрів 100-150, скидає один рюкзак, повертається за іншим, а я відігрую роль маркера, бо серед каміння і рододендронів і майже у сутінках залишений рюкзак з рейнкавером можна і не побачити. Марія щось розказує, що їй в перший раз в Грузії теж було важко, підбадьорює мене, а в мене вже й немає сил думати, що мій наплічник несе дівчина, в якої як в керівника клопоту фізичного, психічного і морального і так вище даху. (Марія: Мені ж тоді думалось, що ти в цей час проклинаєш і мене, і похід, і важкий рюкзак з їжею на 5 днів, і гори, і траву, і каміння, і взагалі сам факт того, що погодився вв’язатись в цю авантюру з такими швидконогими лосями 😉 ).

Така човникова хода повторюється кілька разів, після чого я все ж вдягаю свій рюкзак (я ж не просив нести його весь перехід) і ми йдемо. Метрів через 150 Марія бачить наше цьогонічне пристанище і пришвидшено туди прямує. Ще через метрів 150 до мене з табору приходить Віталік і забирає мій рюкзак. Дізнаюсь, що з моїх безмежних цукерок йому найбільше подобаються шоколапки.

Отже, я потрапляю в табір о 20.55, інші – хвилин на 20 раніше. Табір посеред високої трави (кусючої мошкари тут – як лайна на пасовищі (Пан Хведір: і навіть трохи більше); але, правду кажучи, дошкуляти нам вона почала вже після обіду (Марія: особливо нестерпно було на довгих привалах 😉 )), десь посередині між крупних брил каміння та струмка, поточна висота 2450 м, до перевалу 3 км – його звідси вже наче видно.

Ставимо намет, в процесі чого трохи коцаємо одну з дуг (некритично, але трохи нерівний і загострений край однієї з секцій дуги трошки дірявить тканинну направляючу в тенті, що додасть нам елемент інтерактиву при кожному встановленні нашої похідної домівки).

Поки я перевдягаюсь у тепле, чергові приносять чай прямо у намет. Думаю все ж виповзти і їсти надворі, але розпочинається дощ, і вечеряти я залишаюсь всередині (як і інші). Також мені якось дуже захотілось пити, настільки, що навіть зголосився йти разом з Назаром до струмка, одягнувши черевики та ходові штані. Втім, вилізши з намету, знайшовши якусь пляшку і втамувавши спрагу, ентузіазм кудись йти в таку мерзенну погоду падає до мінусових значень – але вже дав слово.

До слова, мої штані при досить теплих погодних умовах показали досить високі теплозберігаючі здібності. Надмірні, я б сказав – в певних місцях аж палало від потертостей. Підійшовши до нашого медика Лєни, я коротенько описав ситуацію: мовляв, так і так, в палатці п’ятеро людей, чотири хлопці і одна дівчина, і все таке – дай вазеліну? Лєна, схоже, ні драми, ні жарту не оцінила – вазеліну у аптечці не знайшлося, довелось задовольнятись пантестином.

Після вечері Назар ззовні порпається зі своїми кішками – вони якось дивно відрегульовані (Марія: необхідно було прифіксувати саморобні антипідлипи стяжками. Це можна зробити лише тоді, коли кішки відрегульовані під розмір черевика з бахілами. Чомусь Назар вирішив за цією справою скласти компанію мошкам ззовні палатки, під періодичні накрапання дощика), а завтра нам знадобляться. У Марії проскакує думка, що якось треба буде перетасувати склад наметів у якісь дні, щоб Гліб і Лєна не відчували себе відірваними від колективу.

Вляглися спати близько 23.25.

Короткі підсумки дня: це повна срака. У багатьох учасників походу цей день пробив д̶н̶о̶  рекорди фізичного навантаження за всю історію попередніх походів, не тільки в мене.

(Марія: Оскільки часові рамки походу були дуже обмеженими, без запасу на непогоду, вже по ходу нашого руху визрів план. В оригіналі ми мали на третій день в обід підійти під складну переправу р. Квіш. І форсувати її на світанку з ранковим мінімумом води. По нашому темпу ж ми могли встигнути пройти 3 запланованих дні за 2 і прийти під переправу вже в кінці другого дня. Так економилось пів дня ходових і, по-

факту, день походу. З поставленою задачею всі успішно впорались.)

(Паштєт: забігаючи наперед, відмічу, що навіть після закінчення походу цей день так і залишився в деяких учасників, не тільки в мене, найскладнішим фізично за всю нашу подорож). Після обіду – зарослі трави вище голови, я думав “оце жопа”. Потім – тупо вгору, поміж кущів-дерев, темп дуже низький, але загалом ще норм. Каміння, а потім мокре каміння – погано, але ще є де йти, переживемо. Почав помітно пригальмовувати.

Траверс мокрою травою – ну це взагалі нема слів. Зірватись вниз? Та запросто! Нащо мені таке щастя випало на долю?.. Потім живе мокре каміння, великі брили – закопатись під ними також не було особливою проблемою. 5 хвилин абсолютної самотності – непередаваємі відчуття безвиході. Деякі траверси, трав’янисті і кам’янисто-трав’яні – терпимо, але я злився. Коротше, це якась (Паштєт: нерозбірливо написано… а ні, розібрав: порнографія), пі..пець. Йти після обіду 6 годин – це впоротись можна. А як нормальні люди ходять на цю срань?

В голові крутяться думки: це ж підхід до Орджонікідзе, 1Б*, елемент гірської двійки. Різниця карпатської двійки і кавказької двійки – колосальна, недарма їх і в правилах спортивних походів розмежовують. Порівняно з цими підходами Гутин Томнатек зі складністю 1Б – та хай школярі на нього підіймаються! Бляха, куди я потрапив…

9/07/19

День 2, ігри з висотою: не спати догори дригом!

Дощик вночі був некислий, поливало добряче. Марія якийсь час споглядала за блискавками і рахувала до них відстань – вони були досить близько. (Марія: До думок, що пора відкидувати котли і льодоруби подалі від палаток не дійшло – било в сусідні вершинки). Гліб, Лєна і Костя кажуть, що майже не спали.

Підйом чергових (Марії і Віталіка) о 5.00, інші – пізніше, але не далі ніж 5.45. Костя відмовляється від пайки, жує діакарб, його дещо нудить. Пояснює це тим, що для збільшення місця в палатці спав до нас “валетом”, і через деяку нерівність схилу ноги опинились дещо вище голови. Трохи його розвантажуємо (Марія: Костя реагує адекватно, координація в нормі, погоджується, що скидувати висоту (що і рекомендується в даних випадках) будемо вже після перевалу, щоб не зірвати в хлам графік походу). Я віддав Назару халву, грам 700-800. А ще ми всі його (Назара) потроху підкормлюємо, бо миска в нього реально маленька, якась кошача, і нормальна пайка туди просто не влазить. А тут ще не всі і свою з’їдають – тож добавкою Назар забезпечений. Молодий підростаючий організм – хай набирається сил.

Сьогодні, ба – зараз! – штурм Орджонікідзе. Вихід з табору перших – 7.05, останніх – 7.10.

7.25 – мініпривал хвилин на п’ять, накоплюємось. Вийшли з зони трави.

7.51, привал, мошки зникли. Висота 2560 м, до перевалу 2,17 км. Костя в принципі без змін. До цього походу в нього вже був висотний досвід трохи більше 3000 м. Підйому майже не було, але зараз буде. Вихід з привалу 8.05.

8.40, висота 2760 м, 800 м до стоянок за звітами попередніх груп. Двопалкові знову мене обігнали (Паштєт: у більшості групи по дві трек-палки, лише у Назара замість палок дрин, а мене одна + льодоруб). З-за перевалу на нас нарешті вилізло сонечко – здійснили священний обряд помазання сонцезахисним кремом. Вихід 8.50.

9.35, привал. Висота 2960 м, до перевалу 1,33 км. Я приперся на привал хвилин на 15 пізніше інших. Поруч струмок, Віталій з Назаром побігли набрати трохи води. Наступний привал буде вже технічний, перед основним підйомом.

На виході з місця ночівлі Віталік забув свій рейнкавер, чим скористалась Марія, сторгувавши йому його назад за півсухаря. Вихід з привалу о 9.55.

Помітив цікавинку щодо Назара. Назар може йти в середині групи, може бути в кінці або навіть замикаючим (самопризначеним, культури призначати замикаючого керівником в цьому поході я не помітив) (Марія: я вважаю цю повинність жорстокою. Хоча в наступних походах нехай буде). Але коли цей парубок баче, що десь там, на горизонті, группа стала на привал – ця людина-лось мчить до точки, мов та чортова ракета до нового пристанища майже розумного людства на третій космічній швидкості. Очманіти.

Далі якийсь час я не дуже встигав писати, бо на привали приходив невчасно. Ну, лазили трохи скелями, з льодорубами в руках. (Марія: Схил перед скелями ставав крутішим, Віталік заздалегідь вдягнув кішки. В деяких умовах по мокрим скелям так дійсно краще ходити.  Решта поки що йшли без. В порівнянні з фото описів попередніх груп, все сильно розтануло, і замість підйому по сніжнику треба було йти по злегка облизаним скелям. На них вилізли правіше водопадистого струмочка – там було пологіше і сухіше. Далі все по описам. На нас нічого зверху не прилетіло, хоча збоку посвистувало…) Маю надію, що хтось адекватний тут опише вибір оптимального маршруту на підйом. Десь там я розумів, що ціль такого деякого поспіху – якомога швидше проскочити перевал і скидати висоту, аби полегшити стан Кості. (Марія: Можна сказати, практикували альпійський стиль. Швидкий набір висоти, швидкий спуск – і організм не встигає ”зреагувати” горняшкою.)

12.25, 3274 м. Одягаємо кішки, гуртуємось у зв’язки: Назар-Віталік-Костя та Марія-Лєна-Гліб-Паштєт (розподілення таке, щоб у кожній зв’язці були і об’єктивно сильніші, і слабші учасники). Марія забрала в мене мою аптечку (через наявність в ній двох еластичних бинтів, окулярів та ін. важить вона кілограм). (Марія: Завдяки ретельній підготовці +2/3 кіло в рюкзак не робили погоди. Тож ми змогли злегка розвантажити 1,5 учасника з 7.)

14.45 – видерлись на перевал Орджонікідзе (1Б*, ≈3500 м). На перевал так в зв’язках і заходимо, перил не провішували. Погода – перманентний туман. (Гліб: Час від часу ллє дощ.) (Марія: З розривами=) ) В туріку знайшли минулорічну (30 липня 2018 р.) перевальну записку одеського турклубу “Романтик” (керівник Тимур Галімов, в свою чергу, зняв записку Саші Халаїм, яка водила тут трійку у 2017 році під наглядом Михацького), записали свою – кому, як не літописцю, писати записки!

Швиденько насуху пообідали – на перевалі пробули від сили хвилин 20-30. Дуже радий, що здихався цього довбаного паковану – курва важила не менше кілограма (Марія: здається, то так затягнули копчені ковбаски та гематогенка зі смаком яблука 😉 ).

Через деякий час погода почала погіршуватись – почало щось противно накрапати. Віталік широтою своєї душі широким жестом доставав свою мору (Пан Хведір: ніж) – та якось неправильно, бо якщо діставати ніж правильно, то пальці собі зазвичай не підрізають. Кровяки було – жуть! Та ні, я жартую, скільки там у тому великому пальці людського соку. Замотали.

Костя якось не міг віддихатися (Паштєт: тут гарне місце описати твої відчуття на перевалі, чуєш?) (Костя: Поки піднималися було якось не до дихання, каміння трохи сипалось і навіть приходилось відбігати в сторону (добре, що вся зв’язка побігла в одну сторону). А от коли піднялися помітив, що до нудоти та слабкості додалося ще досить часте дихання вже після відпочинку. Маша та Лєна нагадали, що це може бути ознакою горняшки і що невелика доза дексаметазона у будь-якому випадку не зробить гірше), тож маленька голочка через маленьку дірочку доставила невеличку дозочку дексаметазончику прямісінько в Костіну дупу. Каже, полєгчало (Костя: десь за 30 хв) – благодарочка медику Лєні.

15.10, розпочинаємо спуск. Схил осипний, без снігу. (Марія: Справа по ходу руху, як йшов Триліс явно краще, ніж зліва, де спускався Михацький. За словами останнього, зліва просто… “говнопровод”.) Спускаємось на власній техніці, без зв’язок, є тільки зв’язка Марія-Костя на довгих вусах самостраховки (Марія: спуск потребував злегка координованих рухів, а ми були не впевнені, що Костя не злетить вниз. Мінус руху в такій імпровізованій короткій зв’язці в тому, що 1 раз кішкою мені таки проїхалось по литці. Неглибока подряпина, але після того схил виположувався і ми розв’язались). Костю ще трохи розвантажили, і тепер у Лєни не влазить все у 65-літровий рюкзак. Тож, виглядає вона тепер трохи дотепно: на плечі – прямокутна сумка, на кшталт таких, з якими бабці ходять приміськими електричками. Думаєш, що там у неї – біляші чи кукурудзяні палички? Чіпси, сухарики, пиво? Вона ж завгосп, має ж щось таке бути!  (Олена: В ту хвилину було не до жартів, важкий рюкзак + Костіна сумка для ручної поклажі,  та безліч хвилювань за Костю…. Перли як сталеві! Не впевнена що тоді зрозуміла би цей жарт. 

Увесь шлях донизу ми йшли мовчки. Коли схил став пологішим Кості нарешті (!) стало краще, і ми видихнули з полегшенням усі його речі назад.)

Йдемо кучно, дистанція поміж учасникам 2 метри, щоб мокрі вилітаючі з-під ніг камені не встигли розігнатися до наступного учасника. Часом, на складних ділянках, де загальний темп підтримувати вдається не всім, ділимося на групи по 3-4 людини і проходимо по черзі: 50 м – сховались від каміння за поворотом – друга група йде вниз, проходить нижче і никається за скелею, і так далі. Місцями – невеличке лазання обличчям до схилу.

Невдовзі камені під ногами змінюються снігом, на досить крутій ділянці спуску йдемо в три такти. Час від часу дощить. Після деякого виполажування починається льодовик – знов об’єднуємось у зв’язки, тепер Марія-Лєна-Гліб-Костя, і Віталік, який чекає нашого з Назаром спуску.

Місцями льодовик відкритий, деякі тріщини перестрибуємо. Цікавий перший досвід.

17.30-17.45, невеликий привал: посеред снігу знаходимо невелику ділянку з льодом і тренуємось крутити льодобури. Стає трохи прохолодно. Кажуть, до місця ночівлі залишилось близько 1,5 км.

18.20, привал. Висота 2995 м. Перейшли попередньо заплановане місце ночівлі на кінці льодовика приблизно на 1 км. Зняли кішки, зв’язки, системи. Вирішити пердолити далі, поближче до річки, яку завтра форсувати, хай йому грець.

Поступово група розтягується, а деякі учасники губляться з поля зору. Назар мене не залишає, морально допомагає. Десь далі вниз по схилу бачимо, як група стає на привал, але поки ми до них наближаємось – час виходить, і на момент досягнення цієї точки бачимо тільки залишки карманки у загальному пакунку, придавленої камінчиком (крайній Віталік вийшов звідси буквально за 5 хвилин перед нашим приходом). Ми з Назаром посиділи, набрали трохи стрьомної води, попили, і хвилин через 15 пішли далі. Сніжник, який до цього ще маячив по праву руку, нарешті залишається позаду.

Зробивши пару кроків після привалу, Назар все ж наважується для пришвидшення нашого руху забрати в мене мокрий тент від палатки (кілограма зо три), і я починаю порхати, мов метелик. Золота ти людина, Назарій Любомирович!.. Визначаю, які самі з моїх безмежних цукерок він полюбляє (сонечка, уті-путі). Час – 19.20.

На місце ночівлі приходимо о 20.40, в той час як перші (здається, Марія і Лєна) приходять туди о 20.05, решта людей (Гліб, Костя, Віталік) – кожний з різницею у 5-10 хвилин. Орієнтир місця – злиття річок Квіш і невідомої, висота 2650 м.

Стоянка знову-таки посеред великих брил, грунт також кам’янистий – замість кілочків розтягуємо палатку на каменях. Річку Квіш, яку нам завтра бродити, добре видно і чутно, вона досить поруч. (Марія: Цікаво буде колись сходити на сам перевал Квіш 2А*, з місця нашої стоянки початок підйому виглядав епічно.) Для оптимізації часу броду по якомога меншій воді сніданок буде вже після переходу – загальний підйом призначений на 5.00, вихід з табору – о 6.00.

У Кості почав з’являтися втрачений апетит – кашу з грибами він все ще не їсть, проте солодке вже поглинає. Я доїдаю свій обід – на перевалі я настільки був поглинутий писанням, що не встиг до кінця закинутись перевальними ковбасками.

Вечеряємо по палаткам – п’ятеро у нас, Гліб і Лєна – у себе; після вечері Лєна робить Віталіку перев’язку. Марія каже, що може комусь одному зробити масаж – і я з усією наглістю користуюсь цією пропозицією. В процесі повідомляє, що м’язи спини за відчуттями не сильно забиті і не перенапружені – відчуваю себе простим філонщиком, який цей масаж собі випросив.

Чую інформацію, що ми насправді за ці два дні пройшли заплановану триденну норму, але на пришвидшений темп і збільшену кількість ходових годин не жаліюся – за початковим планом, ми не дуже встигали на вибори, тому виграш часу вважаю виправданим.

Нормально, прорвемось.

Час відбою – 23.00.

10/07/19

День 3, броди і красоти (Пан Хведір: Найлегший та найприємніший день за весь похід…)

Ми проспали, підйом замість 5.00 вийшов о 5.40. оперативно зібрались, вихід з табору 6.20-6.45. Пройшли трохи вище по течії, почали шукати прийнятне місце борду. Перші пару заходів – не дуже: трек-палки входять по руків’я, тож піднімаємось ще вище. Нарешті, десь з третьої спроби знаходимо прийнятну глибину і силу потоку (по пояс) (Пан Хведір: ну не по пояс, а на сантиметрів п’ятнадцять нижче поясу…), ноги від течії вже не дрижать), почали переправлятись. Йшли поодинці, в черевиках, страховку не організовували. (Марія: Нам насправді сильно пощастило з рівнем води, оскільки літо видалось сильно засушливим. На час походу навіть Інгурське водосховище стояло напівпорожнім. Першим переправився Назар – з висоти його зросту потік скоріш за все не здавався настільки потужним, в порівнянні з враженнями людини см на 15-20 нижче. Висновок – в походах з серйозними бродами обов’язково має бути мінімум 1 учасник а) високий; b) з дрином, а не з трекпалицями; c) фізично сильний. І це буде формула успіху.)

Зразу після переправи – сніданок, до місця з сонцем вирішити не йти (мовляв, через хвилин 20 воно само до нас дійде) – щіт.  (Марія: Більше такої помилки не зроблю. Після води – одразу на сонце і грітись-сушитись.) Завершення переправи і збір всіх на сніданку – 7.10.

Чув, що сьогодні нам вниз, причому стежкою. А завтра взагалі по дорозі! Шикуєм! Спецспорядження, кажуть, також не знадобиться ще днів зо два. Прям расслабон якийсь. Відчуваю крепатуру у стегнах.

На сніданок вирішили з’їсти вечерю, щоб не ритися і не шукати потрібний пакет по рюкзаках, а також щоб розвантажити Костю. Однак, коли стало очевидно що дехто в тіні конкретно підмерзає, а сонечко тут все ж не з’явиться впродовж принаймні півтори годин – приймається рішення все ж дійти до сонячних місць (метрів 400), а їжу, яка вже стоїть на пальниках, принести вниз вже після приготування.

Внизу розгорнулась “Велика сушка”. Черевики, шкарпетки, дощовики, пальчатки, спальники, кішки, мотузки, душі людей і мій клятий тент – все хотіло сонячного тепла і ласки. На просушку ми стали десь о 8.00.

Укуси мошок почали розчісуватися.

Гліб починає агітувати дійти сьогодні до Мазері. В якості аргументів називає хінкалі, чурчхелу та інші смаколики, але чогось його поки що ніхто не підтримує.

Нарешті, приходять Лєна і Назар з двома котлами (8.30). І якщо Лєна спочатку дійшла сюди, розклала речі на сушку, а вже потім піднялась назад допомагати з чергуванням, то Назар весь цей час був біля котлів у тіні.

Звідси непоганий вид на Ушбу – робимо відповідні помпезні фото. Мабуть, і з місця ночівлі її було видно (а може й нє), але якось нам було не до того.

Марія каже, що якщо ми вийдемо за годину, то будемо великими молодцями. По факту вийшли о 10.00 – ну, майже.

10.40-11.00, висота 2420 м, привал. Від місця сніданку 1,73 км, до наступного броду – 2,75 км. Майже одразу з місця сніданку бачимо сліди стежки, далі вона стає трохи помітніша, наприкінці переходу, після каміння – зникає. Такими стежками і взагалі рельєфом напрочуд легко йдеться, я навіть деякий час іду першим – небачена зухвалість! Почали їсти карманку, хоча якби Назар, який її носить, не нагадав – то хрін би ми про неї і згадали б. Практикуємо розчинну каву у пляшці  (Марія: з холодною водою %) ). План на найближчий час: дійти ці 2,75 км до броду, оцінити його стан: якщо непрохідний – йти вище до снігового місточка; якщо ж він розтанув або ненадійний – повертаємось назад і чекати ранку з мінімальним рівнем води.

Наступний привал – 11.40-12.00, висота 2332 м, до броду 1,25 км. Стежка досить добре читається. Увесь час споглядаємо Ушбу, йдемо у напрямку до неї. Звідси, здається, видно перевал Бах – його проходження було передбачено альтернативною гілкою нашого маршруту.

12.40 – виходимо до р. Долра, брід (орієнтир – 200 м вище по течії від точки злиття річок Долра і Квіш, висота 2260 м; до Мазері залишається 8,4 км, до прикордонників, де запланована ночівля – 3,3 км.). Форсуємо стіночками: Назар-я-Віталік-Марія і Гліб-Костя-Лєна. Група 50/50 йде у черевиках/тапочках. Щодо самого броду – на мій суб’єктивний погляд, цей брід значно легший за попередній (Марія: але для однієї людини без запливу непрохідний, на відміну від р. Квіш. Для нашого дуже низького рівня води!!!): бурхливість потоку менша, немає великого каміння, і як наслідок – течії більш передбачувані, а дно річки – більш прохідне. Мені навіть починає подобатись – освіжає, бадьорить та тонізує. Після броду Гліб з Лєною навіть приймать тут же водні процедури. Світить сонечко, у групи гарний настрій та бойовий дух. Та і сухий тент гріє душу.

(Марія: Думаю, тут краще підійде фоточка, яку виставив Віталік в Фб, де хвилею заливає Гліба ледь чи не по пояс. Вона значно емоційніша 😉 ) (Паштєт: Впевнена? А то там “палки не так стоять”, “по пояс небезпечно бродити” – я спеціально її замінив “більш коректною”;) ну ладно, ось вам.)

Десь поруч розраховуємо знайти чисту воду та стати на обід. Від річки відходимо о 13.05.

Рух продовжуємо кучно, ніхто не відстає та не поспішає. Краса!

13.40 – обід, поточна висота 2200 м. Подолали після броду 1,5 км; до стоянки, відповідно, залишається близько двох кілометрів. Струмок з водою знайшли, а от з місцем якось не склалось: попереду, скільки не дивись – море лопухів людського зросту, і кінця цій противній зеленій навалі не видно…, тому тут же посеред лопухів і засіли. А й справді, де ще їсти справжнє українське сало, нарізане тоненькими скибочками, та ще з зубчиком ароматного часничку та сухариком житнього хліба! Таке тільки в кустах і хом’ячити, а то ще прибіжуть всілякі ласі на хохляче майно інтервенти, та й цапануть, навіть якщо їсти не будуть – так, чисто урвати. Ой, вибачте, відволікся.

Ідею дійти сьогодні до Мазері керівник не підтримує – каже, будемо убиті. Вихід з обіду – 14.50.

15.30 – привал 10 хв. Відкриті простори з часом змінюються на лісові. Мені кажуть, що з попереднього привалу ми пройшли лише кілометр. Не вірю. Навіть не так: я сказав “ТА ЛАДНО?!” Я п’ять років ходив пішки від Шулявки до гуртожитку на Ніжинській без малого 3 км мало не через день, а потім ще три роки ходив від роботи до гуртожитку на Туполєва майже два кілометри двічі на день, часом і з рюкзаком. Тому дистанції до трьох кілометрів в мене відчуттєво вивірені, і так просто мене в оману не звести. Попутно почали згадувати, як в тому році в карпатському поході ми в якийсь день пройшли мало не 30 км, хоча від такого кілометражу мали б померти. З Назаром, що був у тому поході штурманом і мав GPS, зійшлись на тому, що там було не менше 25 км, можливо 27-28 (Паштєт: ну окей, у мене в звіті написано 23 – може, то з Максом на Боржаві було?). Замислились над тим, щоб виміряти наш поточний кілометраж, але курвіметра, курва, ні в кого не знайшлося. На тому і пішли далі.

Невдовзі на стежці з’явився дивний запах, який віддалено нагадував палаючий пластик (або шини). “Це запах прикордонників” – видала Лєна. Цікаво, звідки в тебе такі асоціації з грузинськими вартовими кордону?

16.05 – побачити місце нашої ночівлі (висота 1870 м), буквально поряд, 100 м – застава прикордонників. Встигли побачити кількох трекерів, що повертались з водоспадів. 

Місцевий служитель закону привітав нас (з першого дня і застави у Накрі він був в курсі, що ми прийдемо), але сказав, що чекали нас завтра чи навіть післязавтра (Паштєт: я прям суперменом себе відчув чомусь). Отакі ми молодці, випереджаємо трошки графік. Подивився на наш папірець, який видали нам у перший день на заставі у Накрі, розказав, що прогулянка до Ушбинських водоспадів без рюкзаків туди-назад і подивитись займе десь дві з половиною години. Також показав де набирати питну воду (тут же).

Цікаво: от ми не розбираємо облич азіатів (ну майже), а вони, відповідно, ні бум-бум у наших слов’янських мармизах. А у відношенні до грузинів теж є така закономірність? Дівчата у них є привабливі, сам бачив, і я не сказав би що вони всі схожі одна на одну як агенти Сміт у “Матриці”.

Спитаєте, до чого це я? Річ у тім, що разом з перепусткою прикордонник спитав наші паспорти. Переглянувши їх одним оком, почав роздавати їх назад. І тут почалась рулетка. Мабуть, це добре, що цей прикордонник стоїть тут, у лісі, а не десь в аеропорту, а то я навіть не беруся прогнозувати наслідки: або провал туризму, або навала моджахедів – хтозна! Ну, ладно Лєну ще можна було не зразу впізнати – інший колір волосся, його довжина, зачіска, та і якось вправду вона не дуже схожа на себе з фото 3х4, до того ж після чотирьох днів у якихось грузинських хащах. Але з зіставленням картинки і натури у хлопця таки була проблема. На допомогу почала приходити Марія. “Та-ак, він десь тут був, десь тут…” – вже самі учасники, бачачи своє фото у паспорті у погранця в руках, самі казали “О, оцей мій!”.

Набравшись рішучості і впевнившись після практики на перших чотирьох м̶а̶р̶т̶и̶ш̶к̶а̶х̶ туристах, останні три паспорти він самостійно співставив з нашими мордашками і… віддав мені паспорт Гліба. “Таємний брат-близнюк, якого розділили зі мною у дитячих роках та виховували у іншій сім’ї для того, щоб ми об’єдналися через тридцять років – це ти?! А тепер на честь свята знайдення брата ми заспіваємо, та спочатку я і мої двадцять слонів потанцюємо!”. Ні, я такого не сказав, але думка така промайнула. Насамкінець свій паспорт отримала Марія.

Група була стійко налаштована збігати і подивитись на дивовижні водоспади, які б’ють прямо з Ушби, однак я їх ентузіазму не розділяв – заради цього кудись ще лізти, хай і порожняком, на три години, коли ти вже прийшов на ночівлю і можеш більше відпочити? Та ну, влом! Також не горів бажанням йти до водоспадів і Віталік, однак не хотів сидіти в таборі один; побачивши, що я також не йду, остаточно впевнився у своєму рішенні. (Пан Хведір: Я вже зрозумів що до чого у цьому поході і вирішив, що не маю права знехтувати відпочинком та можливістю лягти спати на пару годин раніше. Ну і спорядження привести до ладу: кішкі там почистити, дощовик повісити сушитись.)

Повернувшись на місце ночівлі, розбили намети, після чого п’ятеро туристів побігли наближатись до прекрасного (о 16.30). 

Ми же вирішили відпочити пару годин, а вже потім почати готувати вечерю – я все одно черговий, а Віталік зголосився допомогти (Паштєт: так як чергування подвоє, а нас семеро, я опинився одним черговим, а допомагає мені… ну хтось хто хоче, якось так). У наметі починає пригрівати, і від цього тягне на сон.

18.15 – минуло майже дві години. Час не поспішає: Віталік дрімає, я сходив по воду і дописую звіт. Десь о 18.30 у Віталіка з’являється питання, чи не почати готувати, але на мій погляд краще ми приготуємо вечерю вже при людях і вони почекають, аніж їжа буде холонути і чекати їх. Тож починаємо возитися тільки близько 19.00.

Треба сказати, що кухарі з нас з Віталіком, двох холостяків, такі собі. Щось пригадуючи, мутимо (Пан Хведір: хоча як на мене, то той рис із сиром був найсмачнішим, що я їв за весь похід):

“Ну, картоплю ж наче зразу можна закидати?” – “Ну, наче” – “А моркву з цибулею?” – “В кінці, наче, я бачив кидали” ну і т.д. Десь о 19.30 чай вже був заварений, а група ще не з’являлась – а минуло вже три години. О 19.55 зняли з вогню і рисовий суп – і почали в ступорі чекати на наших людей, бо вже три з половиною години минуло – на годину більше середньостатистичного часу і на півгодини більше обіцяного – а групи ще нема! (Марія: То ми так задивились на захід сонця. Долина з місця над водопадами напрочуд гарна!!!)

Нарешті, о 19.57 із-за намету з’являється голова Назара, а згодом і весь Назарій. Зітхаємо з полегшенням, підтягується решта нашого колективу.

З приходом завгоспа наш рисовий суп виявляється супом сирним, в який ми не поклади тертий сир (нє, ну а що, тиск обставин так його сбрикетував, що поди роздивись, це твердий сир в прикуску чи щось ще). Порізали його на шмаття та порозкидали прямо в миски. Кажуть, було смачно.

Частина групи виявила бажання ще на півкотла чаю; Марія з Віталіком пішли спати. Сходив за водою, попутно відмовившись від запропонованих прикордонниками 100 грам і дізнавшись, що буквально 150-ми метрами нижче (Марія: по вертикалі) є магазин зі своїм господарством, корова і т.п., тож можна покуштувати домашні хачапурі та інші ласощі.

Гліб копошився з розчищенням пальників, потім провів мені лікбез з їх використання. (Марія: Для очищення бензину в даному поході використовували силікагель. В результаті пальники чистили по одному разу. І це на грузинському бензині! До речі, більш-менш якісний бензин наче продається на заправках Socar. A-95 називається Regular.) Близько 21.00 у Назара прокинулись культурознавчі нахили, тож слухали цікаві історії про історію та культуру Сванетії. Особисто мені закарбувалась в пам’ять історія з покорення Ушби провідником Кіболані і розведенням там вогнища для доказу місцевим сванам свого перебування на вершині.

Заварили ще трав’яного чаю (“кабрець” – чебрець, який ми заслуговуємо; чайна троянда, іван-чай (Олена: меліса) та ін.), ще трохи посиділи, поговорили за життя. Ніяк не можемо повірити, що ми йдемо лише три дні – настільки вони різнопланові і насичені подіями. А попереду ще приблизно десять.

Останні покладалися на бокову близько 22.30.

11/07/19

День 4, острівець цивілізації: фото зі свинями – must have!

Ми з Марією чергові. На будильник о 5.00 Марія прокинутись не змогла, тож перевела його на півгодини пізніше. Я прокинувся о 5.15 – та так і встав, своїм вовтузенням піднявши і Марію на 15 хвилин раніше відстрочки.

Поки я поволі збирався, Марія займалась пальниками. Їжу робили у великому котлі (раніше робити у меншому) – і як вони все це збираються з’їсти? О 6.00 макарони були готові, колектив же виліз зі своїх наметів хвилин на п’ять раніше. В мене чогось не було апетиту, тож я вжав у себе лише третину миски та свою мензурку чаю (халву не їв, обридла). Думав, що це може зі мною таке бути, пішов у палатку полежати та прислухатись до себе. Крім відсутності апетиту і комку у горлі більше нічого не почув. Збираємось.

О 7.10 зібрались на галявині біля прикордонників, робили зарядку (як і вчора). Дивно: наче вчора багато і не йшли, але плечі і ноги таки відчуваю забитими, і не дивлячись на начебто достатній сон, відчуваю, що фізична втома так нікуди і не ділась. Виходимо на маршрут о 7.15.

При спуску проходимо через зачинену на дріт хвіртку, за собою її також закриваємо – щоб блукаючі корови сюди не забігали. Перейшли міст, далі йдемо широкою дорогою. Багато трекерів ходять цим шляхом від Мазері споглядати водоспади, тож дорога натоптана та зручна. Бачимо те саме кафе, про яке мені вчора розповідав прикордонник. Також по дорозі бачимо кілька здоровенних саней та прив’язаного віслюка. І-а!

8.15-8.22, привал. Робимо переходи трохи довшими, бо після обіду обіцяють дощ, а хмарки почали помалу збиратись ще зранку. З ночівлі подолали 2,3 км. Основний спуск скінчився, поточна висота близько 1680 м, далі продовжуємо йти вздовж р. Долра. Чомусь зайшла розмова про біосерветки, які розкладаються на 100%, однак не вказується за який час.

8.45-9.00 – робимо привал біля джерела нарзану (Марія: йшли по правому орографычно берегу р. Долра). Ні, не так.

“Вони мене чимось напоїли. Сказали, буцімто це нарзан, хоча чорт його зна, що за бодягу вони набрали в цьому болоті. Я-то вивіски не бачив, може там просто газова труба сифонить, або чорні наглядачі підкидають тіла, які вже пускають трупні гази. Тут навіть калюжі бульбашать – то в мене вже глюки? Якось вони дивно посміхаються…”

Спостереження від Лєни: сухі черевики у всіх різного кольору, а мокрі – у всіх однакові.

9.25 – перейшли міст і входимо до Мазері. П’ять хвилин санітарного привалу, поки залишку лісу поряд. Так, до речі: погода ясна, сонячна. Висота над рівнем моря – близько 1600 м.

9.45 – під парканами домів бачимо безхатьок… собак? Ні, свиней! Я чув, що вони займають тут таку екологічну нішу, але побачити таке вживу прикольно. Милі рохкаючі курдуплики. Робимо селфачі, бо Олексій Юрійович Михацький не зарахує нам перебування у Мазері без фото з поросями. (Марія: Місцеві кажуть, що пару років тому в Сванетії почався якийсь мор свиней і традиційні плямисті масово дохли. Замість них почали завозити більш звичні для нас однотонно-розуваті підвиди.)

Взагалі, цікаво спостерігати вторгнення індустріалізації у це селище. Ґрунтовка перетворюється на гравійну дорогу; та, в свою чергу – в асфальт. На стику доріг починають з’являтися стовпи електропередач, щоправда дерев’яні і поки без дротів. Час від часу маячать об’яви свіжої випічки, гостьових будинків, інколи – навіть зі значками Wi-Fi. Час від часу знову бачимо трекерів.

10.00 – поворот в околицю біля магазину. Частина групи, ведена Назаром, відправляється по заброску, ми з Марією та Віталіком на якийсь час затримуємось – тут мають ловити крихти інтернету, а в магазині є морозиво і хінкалі, яких так хотів Гліб. Хвилин через десять вирушаємо навздогін своїм.

10.20 – дійшли до заброски; місце визначили по завішеним на паркан трек-палками Гліба.

Так як з водою далі було щось не дуже ясно, а перти її звідси + ще заброску, нормально не пожравши, ой як не хотілось, то обід ми зробили вже тут (зі згоди хазяїв дому, де зберігалась заброска). Придбали у хазяйки кілька кілограмів молодого і середньої витримки сиру (попутно продегустувавши дофіга різних), три хачапурі; втоптали лаваш, зварили куплені в магазині хінкалі, замутили кисіль.

Наїлися від пуза, ледь живі були; думали, що хачапурі трохи згодом з’їмо, але ніт, зжерли майже всі. Щодо сиру також не втримались і частково його впотрєбілі. Відбувся сеанс зв’язку з Великим світом: сповістили нашу зв’язківицю Женю в Києві, трохи посиділи на розданому Глібом інтернеті, а Віталік, нарешті, спромігся налаштувати свій. Після цього почалась робота: ділили і зважували заброску. Я, відверто кажучи, прих..в від того, що нас чекало: по 5 кг їжі на мужика; карманку і крупи беруть на себе дівчата. Бляха, я в шоці, як це нести?! Марія каже, що ходити в походи-одинички – моя доля.

Після розподілення хавчика міряємо вагу рюкзаків: середня вага – 24 кг, рекордсмени – Гліб (26 кг; окуляри одягає виключно для полегшення рюкзака), та Назар, який і до того мав найважчий рюкзак, зараз несе 28,5 кг (без запасів води). Вихід на маршрут – 12.45.

13.13-13.27 – привал, до руїн (резервне місце ночівлі) 2 км вперед та 200 м вгору. Там народ ночувати не хоче, бо звідти нічого не видно. А що вам, дідько, треба – зорі бачити, романтики бісові? До основного місця ночівлі 6 км.

14.00-14.10, привал біля руїн, на повороті (висота 1910 м). Згадували Пунта і Дашу, у яких також були куплені квитки у Грузію на ці дати і які навіть спочатку думали йти разом з нами. Лєна думає, що попри навантаження вони б зараз були у піднесеному настрої; втім, решта групи її оптимізму не поділяє. Потім почали згадувати, хто скільки важить, а також думати про вплив походу на зміну ваги. (Марія: Від переноски важких рюкзаків ще й нога розтоптується. Чи як мінімум стає ширшою 😉 ) Якщо до цього ми йшли по палючому сонцю, то зараз набігла хмарка і пару капель навіть зірвалось вниз.

14.40-14.45, привал біля других руїн. Час від часу щось таки капає, але ми вирішуємо йти далі. Ну а хулі. Переходи коротші, бо під час ходи с такою вагою учасники таки перегріваються (бо таки не капає, а сонце шпарить як дурне). 

В цьому поході, як і у всіх інших, я роздаю незліченну кількість шоколапок, сонечок та, звісно, шалених бджілок. Однак сьогодні якось не до них. Слова не класика, але… не пам’ятаю хто з нас родив: “Мертві бджоли не гудуть, ВОНИ ВГОРУ МОВЧКИ ЙДУТЬ!”

15.15 – привал, висота 2218 м. До коша близько кілометра, 150 м набору (проміжна точка). До запланованого місця ночівлі, кажуть, приблизно ще 605 метрів вгору і 3130 метрів вперед. Назар ходить босяка по шишкам. Ну точно лось.

Наверх на ночівлю ми продовжуємо йти, бо звідти відкривається гарний вид на Ушбу, і щоб Костя нарешті застібнув свій спальник – а то, бачте, спекотно йому поміж нами спати. Віталік з дистанції семи метрів кидає шишки у свою каску, приторочену зверху до клапана рюкзака; через 5 секунд ще шестеро пришелепкуватих туристів жбурляють у бідолашну каску град шишок. Феєрія розуму!

Виходимо з привалу о 15.30.

15.55 – привал. Кош.

Гліб:

  • Сурові мужики витирають руки кропивою!

Віталік:

  • Руки – це ще не сурові…

Марія вже вдруге за день якось невпопад прокоментувала поради Лєни як медика (перший раз було на першому привалі після обіду, там, як на мене, було просто непорозуміння щодо того, кому було задане питання про історію мозолів), і Лєна зі всією прямотою спитала, що у виконанні її медичних обов’язків не подобається керівнику походу. Дівчата пішли говорити наодинці. Чорт його зна про що вони там теревенили хвилин п’ятнадцять, але прийшли обидві з гарним настроєм і не побиті – то й добре, значить розпетляли. Доїли залишки хачапурі. Все ще спекотно. О 16.25 вийшли з коша.

16.47-16.57, привал, висота 2394 м, до ночівлі 1560 м впред, 419 м вгору.

17.25-17.35, привал, висота 2553 м, до ночівлі 1020 м вперед, 267 м вгору. Починаю сумніватись в об’єктивності GPS. Практикували метод підйому учасника на ноги важелем (Гліб Лєну).

17.55-18.05, привал, до ночівлі 870 м вперед і… 250 м вгору. “Шо, опять?!” Якого дідька?! Щось ми вгору йдемо-йдемо, та ніфіга до цілі не доходимо. Серйозно, що за фігня? Хтось нас намахує, точно кажу!

Костя згадує, що йому буває влом до магазину пройтись в Києві, а тут вгору пре. У пам’яті спливає класичний жарт про лінивого альпініста та п’ятий поверх. Піпець якийсь.

18.50, продовжую йти трав’яними схилами. Мабуть, ми вже разів зо два по 200 метрів вгору пройшли – нє, ну реально. Спочатку піднімались перпендикулярно до стежки (бо десь з неї промахнулись і вона опинилась вище), потім по стежці, потім знов ще впоперек, бо вона уходить в якісь єб..я… Почало знов дрібно капати, і я (думаю, як і решта нашого чумного збіговиська також) почав закликати бога дощу змінити свої плани хоч на якийсь час, щоб встигнути прийти на місце ночівлі до зливи (з тієї ж причини йдемо без привалу). Згадую сраку першого дня, мокру траву – відганяю думки про привал і пердолю далі.

Перший член команди приходить на місце табору на пагорбі о 18.45, останні (Костя спустився і забрав мій рюкзак) – о 19.00. Віталік розмахує дугами від мого намету, неначе велетенськими вудками – зараз спіймає гірського карася у хмаркових ріках! Посеред хмарок височіє у всій своїй величі Ушба – вона зовсім поряд. Також звідси гарно видно завтрашній підйом на перевал Гулічала верхній. (Марія: Коли я попросила учасників показати куди ми завтра підемо, вони показали 3 різних напрямки 😉 )

Обід ми зекономили, сир, придбаний в Мазері – ніколи було їсти, тож з’явились цікаві і трохи безглузді думки зробити “сирного походу”, або хоча б зробити “сирний день”. Або “Паштєтний день” – і що тоді, йти на “бджілках”? Зійшлись на тому, що потрібної для достатньої калорійності кількості цукерок шлунок не витримає – у декого може початися “вулик”.

Підйоми наверх з немаленькими наплічниками – не єдине, чим цей день нагадав мені підходи до Орджонікідзе. Температура. Пам’ятаєте, що я писав у перший день про свої штані? Зараз ще не цвірінькало, але ходив я з обережністю. До ковбойського типажу, окрім вже наявної ходи, не вистачало хіба що револьвера. Спробував спитати у Марії, що можна використати замість вазеліну – але та прикрилась “непередбачуваним впливом висоти на психіку і адекватність” і на кілька хвилин втікла з реальності у країну сміхахулін і дикого ржання. Мабуть, представила мене у шкіряних штанях верхи на місцевій корові, волаючого “Їїї-хаа!!” та накидуючого велетенське ласо на двурогу Ушбу.

Молочної каші вийшло овердофіга, третина котла не влізла по мискам – але Назар і Марія відважно справились з цією задачею і не дали їдлу пропасти (за словами Марії “нажерлися як гіпопотами”). Перший котел чаю каркаде пішов наче в суху землю; закипання другого чекали якось досить довго.

Під вечір своєю компанією нас вшанували корови (Марія: точніше, молоді бички). Перше вторгнення – і Гліб твердим дрином та рішучим словом добряче їх шуганув. Не можемо відвести очей від Ушби – у світлі втікаючого сонця одна зі сторін постійно плутається в хмарах – така висока, що зачіпає небо. (Марія: Спробувала за давньою альптабірною звичкою промалювати лінію підйому – і… очі відмовились фіксувати іще щось, окрім краси цієї вершини).

Згодом худоба перегрупувалась та повернулась на позицію – на перехоплення висунувся загін у складі Марії, Гліба та Лєни. Судячи з обширного “мінування” цієї території, бурьонки вважають цю висоту стратегічною та просто так віддавати гастарбайтерам плацдарм не збираються.

Від Марії, спеціаліста по місцевим жителям, дізнаємося деякі цікаві факти про психологію рогатих. Виявляється, супротивник полюбляє досліджувати зразки іноземного походження та їх вплив на середовище, зокрема – облизувати каміння, яке було в контакті з “мінами” гастарбайтерів. Жага до знань між окремими індивідами може настільки піднімати градус напруги всередині груп, що нерідко мають місце нестатутні відношення між чоловічими представниками культури, так би мовити, “бичача дідівщина”. У хід при цьому йдуть надрозвинені брови гірських солдатів удачі, які деякі невігласи помилково вважають рогами. Саме за роги вони визнали трек-палки в руках Лєни і Марії, якими озброїлись дівчата у ході контрнаступу на бугаїв. Ввімкнувши бойовий алгоритм, останні почали рвати під собою землю; наші посестри правильно розпізнали маневр, який готувався, і ретирувалися для розробки оновленої концепції протистояння.

Сутички з місцевими повторювались разів зо п’ять, та все одно вночі ми чекали диверсантів, які будуть жувати наші намети (та кожного разу, коли Гліб прокидався і виглядав назовні, то бачив корів метрах в п’ятнадцяти від табору). Серед інших бівуачних турбот – зсипали з пляшок силікагель, який був вкинутий в бензин для його очищення і адсорбції домішок; Назар за порадою Гліба накривав каменюками скотинячі “міни”, бо в темноті дехто вже умудрився в одну з них смачно встати.

Особисто мої нотатки: 1) вважаю, що за день скинути 300 метрів зранку, потім додати +5 кг в рюкзаки і після цього піднятись на 1300 м – це мощно; 2) не люблю чорнослив, але вечірні шоколадні цукерки з ним несподівано виявились прекрасними; тож вкрай приємно було їсти подвійною їх кількість після не менш несподіваного знаходження порції солодкого з вчорашнього сніданку, так зневажливо кинутої в карман пуховки. Кілька цукерок також виміняв у інших за свої нескінченні “бджілки” і “шоколапки”.

Спати вляглися приблизно о 22.30.

12/07/19

День 5, прогулянки мокрими перевалами

Дощ почався десь о другій ночі, з громом і все таке. Напередодні керівником була дана вказівка, що якщо вранці йде дощ – підйом не оголошується. Будильник справно продзвенів о п’ятій, пташки з телефона мелодично зацвірінькали – ага, дощара лупить, які в сраку пташки.

Приблизно о 7.20 капати перестало, чергові пішли готувати сніданок; за класикою жанру через 10 хвилин небо продовжило поливати гори. Поки кухня переносилась в тамбур, ми продовжували розмірковувати щодо оптимального часу виходу на маршрут. Оновлений прогноз погоди обіцяв дощі найближчі два дні.

9.35. Лупити перестало хвилин п’ятнадцять назад – вирішуємо рвонути. Через ≈25 хвилин зборів хмари знову у нас розряджаються, никаємось назад. У Віталіка миша погризла спинку рюкзака – невже така смачна? Згадавши нещодавні розповіді на цю тему, наш фотограф зазирнув у свій черевик – і витрусив його, позбавивши малу обжору тимчасового прихистку. Хоча, не таку вже і малу, я б сказав більше типової. Грали в “Контакт” і вчили тих, хто грати не вмів. Так кілька годин і провели, радіючи від думки, що дощ десь там, ззовні, а тут – тепло і сухо.

Виходимо з табору о 13.55. Поливати перестало, але вода не зникла, вона тут, поруч з нами – нас окутує туман. На замітку туристам: відсутність яскравого сонця та опадів – не причина знімати захисні окуляри! Може показатися, що якщо нічого не сліпить, та ще й туман – то затемнені окуляри не потрібні і навіть заважають розгледіти своїх. Але насправді знижена яскравість змушує кришталик ока збільшуватись та робить очі більш сприйнятливими до ультрафіолету, що тільки погіршує справи. У випадку туману особисто я практикую замінювати лінзу на жовту, яка підвищує контрастність та має той же ступінь захисту від уф-променів, що і темна; Віталік, наприклад, носив постійно жовту лижні маску. (Пан Хведір: Думаю, ті жовті теплі кольори таки сильно допомогли мені пережити цей похід.) (Паштєт: Марія чітко контролювала захист очей групи, тож ні в кого проблем зі сніжною сліпотою не сталося. У групі ж Інтела… ну, Богдан розкаже вам захоплюючу історію, якщо його спитаєте.)

Хвилинка повчань закінчилась, дякую за увагу.

У тумані зберігаємо візуальний контакт, тож не відходимо один від одного далі 15-20 метрів. Час від часу лунає гуркіт грому, відлуння якого розноситься по околицям не гірше за Dolby Atmos. 

(Олена: Маша вирішила навчити нас самих приймати рішення і відчувати  відповідальність за группу, тому що вважає нас ‘лічінками’ керівників походів. Тому, запропонувала, щоб під ії пильним наглядом, кожен спробував себе у ролі керівника. Першою зголосилася я. Тому взявши опис та фоточки перевала, пішла першою в пошуках енного.)

Схил трав’янистий, але невдовзі переходе у дрібноосипний; снігу немає (насправді є, але зовсім небагато). Від місця табору до перевалу Гулічала верхній – трохи менше 400 метрів набору (з них зльоту – близько 200 метрів, під який ми стаємо на привал о 14.55-15.05 і жуємо Назаровий урюк з Таджикістану). Гліб буркотить щось собі під носа, розібрати можно хіба що “Страна… мокрых перевалов…”

15.35 – вийшли на Гулічалу. 

Підйом наступним чином: метрів 150 по траві/камінню (вгору і наліво, до сніжника), потім по сніжнику максимально вгору, після чого – траверс до перемички. Дрібний горизонтальний град – в наявності. У туріку підбираємо записку Нижегородського гірського клубу часів перших польотів Ryanair в Україні (вересень 2018 року, якщо хтось не того). Перевальну бастурму уплітаємо за обидві щоки; боги, яка вона прекрасна. Поробивши кілька фото в молоці (на кілька секунд воно таки щезає і робимо нормальні), о 15.50 рухаємось далі: малопомітна стежка веде нас по гребню до перевалу Гуль-1.

16.25 – виходимо на наступний перевал. Тут до туману та дощу додається вітерець, який кожну секунду дмухає у новому напрямку. (Марія: Була тут під час допохідної розвідки перевалу, коли озеро ще було під снігом. Турік з запискою знайшовся елементарно. Тут же ми спустились на перевал в сильний вітер з обмеженою видимістю. Побродили всією групою в пошуках хвилин десять, ледь не поморозились і махнули рукою на це діло, бо не варта та записка таких жертв.) Якщо вірити перевальній записці, до нас тут були у тому ж вересні 2018 року Самбуров Олексій і Калініна Маріанна, м. Москва.

(Паштєт: Аналізувати перевальні записки виявилось для мене доволі цікавим заняттям. Приміром, на Гулічалі нижегородці під керівництвом Олексія Подгайського були 23 вересня, знявши записку УрФУ “Романтик” від 24 серпня. Також вони були на пер. Гуль – про це в першій записці не сказано, але це випливає з другої. На Гулі через тиждень, 30 вересня, була група Самбурова, зняла записку нижегородців та вказала, що рухаються від льодовика Чалаат до Гулічали-1. Відповідно, саме їх записку ми мали там знайти, але щось не склалося. Не було паперу? Та ну. Погода в той день була гарна, на перевал вийшли о 13.00 – звісно, можливо, що вони тут ночували, а на ранок застелив усе туман і тура вони не знайшли, але мені здається що група з двох осіб пішла далі – “настроение бодрое”. Звісно, можна розставити всі крапки над “ї”, просто написавши Самбурову у фейсбук (судячи з його профілю, він на рідкість адекватний і розумний росіянин). По фото на їх з Маріанною сторінках можна зробити висновок, що похід пройшов вдало. Що, вас дивує, що я шукав і знайшов їх профілі? Ха, ви мене не знаєте!..)

Погода була настільки паскудненька, що здування хмари ми не чекали – зробити фото прямо так. По змерзлому озерцю можна буде впізнати, якщо воно попало в кадр. Якось непомітно в групі промайнула думка ночувати тут: мовляв, дюльферяти вниз в таку срань – не найкраща ідея. Щоправда, трохи згодом ми приспустились з перевалу та побачили, що не все так погано: вітер вже не так дме, спуск не такий крутий і ходиться ногами, а група налаштована йти далі. Вдягаємо системи, кішки, гуртуємось у зв’язки. В процесі оснащення команди спорядженням вітер виносить целофановий пакет з наплічника чи то Лєни, чи то Гліба і ганяє його по всьому схилу впродовж хвилини у карколомних кульбітах, врешті-решт феєрично приносячи його прямо в руки Марії, якій не знадобилося робити ані кроку (стоячи на відстані двадцяти метрів від точки вильоту) – магія, не інакше. Відьми у наших рядах?

Спуск починаємо о 16.55.

(Марія: Тут чудово видно 2 вершини Далракори, що чітко виділяється з-поміж навколишніх піків. Судячи по карті, звідси гіпотетично можна зрізати навпростець до підходів на пер. Башиль, по трійкам Б) (Паштєт: ніфіга сє “навпростець”!)

17.20, привал (10 хв). Висота 3045 м. Вирішуємо місце ночівлі. Виявляється, Лєна все ще несе нарзан, набраний вчора вранці, йопта. Намагається нас вмовити, що няшний колір її спорядження підібраний ненавмисно і це просто на секондах все таке було – рожева куртка, рожеві штані, червоні бахіли та пальчатки, фіолетові наплічник, каска, пуховка… ну да, ага… (Пан Хведір: Можливо, на фотках воно не кидається в очі, але абсолютно все спорядження у Лєни виключно різних відтінків рожевого та фіолетового кольору.)

18.00, висота 2888 м. Вийшли на невеличкий безсніжний п’ятачок, поруч з льодовика витікає струмок – тут і заночуємо. Погода покращилась, розвиднілося, але добренно дме: дуги вигинає всередину – мама не горюй. Тимчасово перекваліфіковуємось у Равшанів і Джумшутів та починаємо будувати Великі китайські стіночки, так щоб “врівень випирав”. Спорудження малих архітектурних форм займає не менше години; Віталій тим часом починає готувати вечерю.
(Марія: Назар, виявляється, відвідував курси архітектури перед походом, тим самим пропускаючи деякі групові тренування. Тож на цій стоянці йому довелось віддуватись на повну 😉 )

Какао народ поглинув, не встигнувши і оком кліпнути. Гліб з Лєною оцінили розміри мого сараю і на вечерю прийшли к нам. Розказували нам про свої перші спільні походи: Крим, 30-кілограмові рюкзаки, зимові куртки (літом!) і мачете; перші походи в Карпати з донькою Мирославою; як ходили в походи без капців, а також про свої майбутні плани.

На сьогоднішній день у нас є деяка економія: нез’їдений обід і приблизно півдня походу. Резерв зайвим не буває, треба і далі ломить.

Віталік розказував, чому він не любить ходити у зв’язках на похилому рельєфі (що ми робимо досить часто), і якщо вже ходити (а з керівником не сперечаються), то у зв’язці-трійці. Розпили ще один казанок какао. Спати о 22.00 лягали з думкою, а чи не вдіти нам каски на ніч, а то хтозна – вітер знов здійметься і посуне наші рукотворні скелі навколо намету нам на голови?..

13/07/19

День 6, знову люди… і собака

Підйом чергових, як завжди, о 5.00. Точніше, підйом Марії, Віталік буде все потім мити (тому що цього дуже, нє, ДУЖЕ не любить Марія) (Пан Хведір: а я дуже не люблю рано прокидатись), а все що можна було, було закинуте в холодну воду котлів ще звечора. 5.55 – підйом загальний і сніданок. Почався дощ, якого ми очікували за прогнозом. Посилення опадів перевело команду в режим очікування; дуже скоро на зміну дощу прийшов лапатий сніг. (Пан Хведір: Прокинулись наче у зимовій ПВДшці.)

Станом на 7.30 у нас все ще Новий рік. Часу дарма не гаємо, роздивляємось карти, читаємо описи з походів Інтела та Михацького, зокрема – підходи до пер. Башиль по Лекзирському льодовику. З великої карти, роздрукованої на трьох листах формату А3, нам залишилось пройти буквально півдня по другому листу, решта мандрівки – на третьому.

8.30 – підйом №2. Під час зборів в палатці на чиєсь питання “де …?” відповідаю своїм типовим жартівливим “миші з’їли” і тут же згадую вчорашній ранок, після чого вислів стає не таким уже і жартівливим.

Снігу насипало добренно, дрібні білі мухи продовжують повільно кружляти в повітрі. Наспівую пісню Глюкози “А снег идет” (відповідним голосом). Мабуть, я трохи стерявся розумом.

10.05 – вихід з табору, у кішках та зв’язках.

10.15 – спуск стає крутішим, розв’язуємось. Рухаємось в три такти.

10.55 – технічний привал, входимо в зону каміння – знімаємо кішки.

11.05 – відкритий льодовик, одягаємо кішки.

11.15 – льодовик місцями стає закритий – зв’язуємось.
(Марія: В зв’язках група пересуваэться суттєво повільніше, тож за можливості реально є сенс витратити час на вив’язування для прискорення руху.)

На переході Гліб знімає показове відео – зв’язка Віталік-Назар-Костя по черзі перестрибує тріщину. Цікаво, ми його кудись на привселюдний доступ викладемо? Згадуємо, як вночі було чутно обвали на льодопаді в стороні від нас (особисто я дрихнув і нічого не чув, а когось гуркітом і збудило; ввечері також було чутно обвали).

12.20 – розв’язуємось, знімаємо кішки. Продовжуємо рух о 12.30.

Йдемо справа по моренам, трохи пізніше – змістились лівіше, вийшли на відкритий лід.

Привал приблизно о 13.10-13.17.

13.30 – новий цікавий і трохи лячний рельєф – льодові гребінці. Дивишся на нього і думаєш: як цю хрінь пройти? Здається, про це місце Михацький казав, що вона “стрьомне”. Також витаюють та з’їжджають вниз маленькі і не дуже камінці. Проходимо в кішках, місцями – на передніх зубах, зв’язані, (Пан Хведір: та наче ж без зв’язок вже йшли?) (Олена: +) не застоюючись та з виставлянням “споглядаючого за камінням”. Вийшло досить оперативно. 

14.34 – спуск під баранячими лбами (без кішок) по дві-три людини, з приниканням у кутках (техніка аналогічна таковій у другому дні). Третя трійка (Костя, я і Назар) спускаються о 15.07.

Вниз, вниз, вниз… (Олена: Десь тут, порахувавши час на спуск до заброски, Маша зрозуміла, що рухаючись з таким темпом ми не встигнемо до кінця запланованого часу і заброску відвезуть назад, де вона мешкала увесь цей час. І тоді доведеться просити ще раз її привезти, і чекати ранку, а цього ми не могли собі дозволити (Марія: заброску можна було забрати з 11-ї ранку до 5-ї вечора). Тому Маша скомандувала мені з нею бігти вниз (2 найшвидших учасника, група вже вийшла на виположування), до заброски, а Глібу сказала слідкувати щоб ніхто не загубився.)

Йдемо по діагоналі наліво і вниз. Кінець льодовика – на “рудому гребені”, за ним – утрамбована (“мертва”) сипуха. Я знов трохи відстав від основної групи. Спускаючись, знайшов недопалок, потім обертку від батончика, потім француза – все, починається цивілізація.

Спочатку, коли я побачив когось у жовтому дощовику, хто рухався назустріч – то подумав, що вже дуже відстав, і Марія прийшла забрати мій наплічник. (Марія: Перед проходженням нижньої ступєні льодовика куплений вже в Грузії дощовик, єдиним достоїнством якого був жовтий колір:) остаточно розлізся на лоскутки. І Лєна буквально врятувала мене від неминучого промокання діставши зі свого рюкзака запасний!!!) Ближче почав роздивлятись, що зазначена особа – з парасолькою і лисою головою: нє, не Марія. Побалакали: чоловік спитав, чи з льодовика я йду; я спитав звідки він; те, що нас тут семеро з України, він уже знав (говорив з Назаром трохи раніше). Спитав у мене, чи стала в нагоді мені каска – відповів, що каміння час від часу сиплеться. Француз мене завірив, що зробить лише трохи фото на льодовику і повернеться назад. На тому, побажавши успіху один одному, і розійшлись.

Невдовзі я побачив велетенську каменюку з написами особливо цивілізованих Homo sapiens у стилі “тут був Вася у 2004”; тут же починається чітка стежка, старт якої відмічений багатьма туріками; виходжу на неї о 16.00. Також тут з-під льодовика бурлить притока Местіачали. Капає.

Бачу ще кілька трекерів – вони добираються сюди з Местії. Також трохи попереду помічаю Костю – схоже, коліна на спусках у нього таки ниють. Далі прямуємо разом.

Обвал справа зверху, за річкою – на схилі, де, здавалося б, від крутизни вже злетіло все що можна було, донизу понеслися добренні мокрі каменюки, з пилюкою, гуркітом – епічно, загалом.

Після початку дня зі снігом та камінням, зараз, з початком стежки – усе просто вибухає зеленню. І не просто травою – кущі, дерева – все це після льоду виглядає настільки живим і звичним, що мимоволі відчуваєш себе ближе до дому, у рідних лісах.

Коли на мить стежка починає губитися – неочікувано бачимо Гліба, вказуючого нам напрямок руху для проходу до нього. Саме для цієї цілі він трохи відстав від Віталіка та Назара, який рвонув вперед; Лєна та Марія ще на льодовику (приблизно о 15.30) вирішили прискоритися від основної групи, щоб зганяти за заброскою. В дорозі зустрічаємо групу туристів з Борисполя на чолі з викладачкою бориспільської музичної школи.

З льодовика я не зупинявся, тому продовжую йти в системі, касці, з трекпалкою в одній руці та льодорубом з самострахом в іншій. На початку стежки льодоруб на ходу прибрав за спину, залишивши петлю вуса вільно бовтатися. Йдучи стежкою та усвідомлюючи свій дивакуватий вигляд, я пускав у свою голову і дивакуваті роздуми: ніякий я не Паштєт, не турист, і взагалі не людина. Я – DeLorean DMC-12, машина часу, яка опинилась тоді, коли не мала бути. У мене мало енергії на подорожі в часі (навіть традиційним шляхом, просто живучи), тож мені треба тут, на цих стежках, розігнатися до швидкості 88 миль на годину, після чого зачепитися стричащим із-за спини гаком за правильний корч – і я перенесусь у часі, на вісім днів вперед, прямо на кінець походу! Ну, тобто знатно навернуся, відіб’ю собі свідомість з дурнуватої макітри і окуняю не менше ніж через тиждень. А шо?

До мосту і будиночку прикордонників ми вийшли о 17.20; дівчата за цей час вже встигли о 16.55 (Олена: встигли за 5 хвилин до часу, коли заброску ми б вже не забрали) зайти забрати заброску і почали згодовувати нам обід і цукерки, щойно роздобуті з заброски (вона майже на 100% складається з солодкого, яке у нас вже день чи півтора як закінчилось). Далі ми пройшли буквально 100 метрів до самого будинку прикордонників (які тут знаходяться з 12.00 до 15.00) і о 17.30 почали облаштовувати місце ночівлі (висота 1650 м).

Всередину будиночку вирішили не заходити (двері є, але на замок не зачинені), перевірили горище – дах цілий, але шпарини між ним і будівлею та відсутність дверей будуть сильно ускладнювати теплу ночівлю, не кажучи вже про купу мотлоху і 2,5-літрових бляшанок з-під пива. Намети там через підкоси також не встановити, тож їх ми розгорнули за будиночком і прямо перед ним. Вода тут є зі шлангу, джерельна; покриття ловить на 1-2 шпинтика – фото не відправиш, але подзвонити комусь в разі потреби можна.

Почали варити кисіль, роздушили залишок обіду. Навколо нас ошивається собака, який ув’язався за дівчатами ще з кінця льодовика. Відганяємо псину, даючи занюхати наші черевики і шкарпетки; сахається лише моїх. (Костя: А хтось навпаки поділився декількома кусочками ковбаси.) Після кисіля зробили чаю, разом з тим почали дерибан солодкого вцілому і печива зокрема. Дрібний дощик наче перестав, але погода все одне паскудна.

Напившись і трохи підігрівшись, нарешті доходимо до вечері – сьогодні у нас плов. Заходить ну дуже добре, ніхто вже не віддає частини своєї пайки іншому (Паштєт: і не буде віддавати до кінця походу – починається Жора). Сидимо всі разом у моїй палатці і жадібно поглинаємо калорії, аж раптом рявкаючий голос десь зверху змушує на мить затамувати подих, а сім пар очей повертаються до входу в намет, вихід з якого перегороджують кілька камуфляжних ніг і направлені донизу стволи автоматів. Після кількох миттєвостей анабіозу Марія починає розмовляти російською, після чого стволам і камуфльованим ногам складає компанію одна голова. Видно, таки хтось нас здав місцевій владі, і прикордонники примчались поза планом. Марія вилазить з намету (на вході стає на дві ноги більше і на одну голову менше), показує їм нашу перепустку, “Семь?” – на мить голова знов з’являється в полі зору. У самому ж наметі панує невимовна тиша. Тим часом команда, не зронивши жодного слова, синхронно, швидко і мовчки працює ложками. Дивовижне інстинктивне взаємопорозуміння. Хвилин через десять службовці нас залишають. (Пан Хведір: Думаю, що якщо б тоді вилізла не Маша у футболочці, а умовний я чи пан Паштєт, то гнали б нас з нагрітого місця тільки так.) 

Наприкінці вечора шпілили в “показуху”, вихлібали ще один казан какао, вмовили завгоспа на ще по одній печенюсі. Назар ненавмисним рухом пролив свою добавку божественого напою в наметі, чим замочив мій карємат і підфарбував мої штані якраз у цікавому місці – давай тепер, докажи, що то воно було. Ех, життя моє – бляшанка… (Марія: Паша, не переживай. Думаю, ще погуляємо на твоєму весіллі 😉 )

Позасинали десь о 22.50.

14/07/19

День 7, короткий тільки в кілометрах (Пан Хведір: У цьому поході я гарно зрозумів, що треба боятись не захмарно великого кілометражу, а підозріло маленького.)

Традиційний підйом чергових о п’ятій. Сніданок – біля шостої. Все мокре. Дуже мокре. Сушки дуууже не вистачає. Збори якісь неквапливі, від слова зовсім (Марія навіть знайшла кілька хвилин влаштувати невеличке прання) – вихід з місця ночівлі о 8.25-8.30. Попереду кілометр напівзабутої стежки, потім треба буде йти з льодорубом, можливо, десь навіть дюльфернемо; також в програмі на сьогодні брід річки Мурквам, з ймовірністю пройти його по місточку з колод (згідно описів Михацького). Сподіваємось на сонечко. Собака продовжує вештатися поміж учасників, палицями та камінням гонимо її – дурний пес, біжи назад, вниз, там їжа, вода, люди! Підйом має бути близько 600 м за день, але бозна якими жопами.

9.10-9.25, привал. Стежка ще є. Продовжуємо відганяти нав’язливе звірятко (часом, коли ми її внизу відганяємо, вона якимось чином згодом матеріалізується вище нас). Хтось ненавмисно поцілив у животинку каменюкою, після чого починаємо згадувати, хто як по дурості знущався над бідолашними братами нашими меншими: хтось на слабо (“не попадеш!”) якимсь камінцем прибив білку, хтось “ну я ж влучна!” – і завдяки пневматиці душа пташки відлетіла у більш теплі і щасливі краї, аніж ирій; а потім ту ж пташку з почестями ховали… 

Скільки радіоактивного кобальту у серці? Не знаєте? А я не знаю, як це питання виникло у нас на привалі. От і живіть тепер з цим, або йдіть загугліть скільки. Серйозно, от прямо зараз, справа кількох хвилин – я почекаю. Давайте. Не вийшло? Та і грець з ним.

10.10-10.20, висота 1760, привал. Орієнтир – сидимо навпроти труби мікроГЕС. Сонечко світить, намагаємось трохи підсушитися. Стежка слабо, але все ще виражена; в принципі, знайти можна без особливих проблем, місцями – добре виражена. Собака не відстає – скоріше за все, піде з нами на Башиль. (Костя: Але сподівались, що річка її зупинить.)

10.45 – підійшли до річки Мурквам. Колод через річку не знайшли, але поруч щось валяється – можливо, будемо це щось застосовувати і провішувати перила. На вигляд течія бурхливіша, ніж у Долари і Квіша, але глибина наче менша.

10.55 – Віталій переправився на той бік річки (без рюкзака), кинули йому мотузку – наводимо перила. Народ переходив у черевиках і капцях, з трекпалицями і без, притримуючись однією чи обома руками. Останнім йде Назар на кінці мотузки, яку ми, троє людей, потроху вибираємо.

11.30 – переправа завершилась, вирішуємо зробити чай, обід, сушку і таке інше прямо тут, на березі. Костя лагодить свої сандалії. Час від часу на тому березі безпорадно пробігає собака – її до бродів не готували. Звідси видно перевал Нюрмиш, на який ми маємо піднятись під кінець походу.

13.50 – вихід з обіду. Нещадна жовта зірка пекла нормально так, тож просушка вдалася. Спускаючись трохи вниз, Лєна знаходить блискучий камінчик, а Назар, як потомствений геолог ідентифікує його як самородочок міді; також розказує нас про пиріт, який ми часто спостерігаємо на камінні.

Продовжуємо спускатись вздовж річки, але забрідаємо на круті трав’яні схили. Спустили Віталіка по здвоєній на розвідку – урвище (Пан Хведір: виявив я це доволі неочікувано і побаченому не зрадів. Коли бадьоро стрибаючи, я подивився вниз, то виявив метрах в десяти початок вертикальної стіні каньону), нема за що дюльферяти. Пішли наверх, шукати більш зручне місце для спуску. В процесі пошуку якимось дивним чином трав’яні схили поширюють в моїй душі ілюзію, що ми зараз не в Грузії, а в Києві на Лисій горі проводимо тренування. (Пан Хведір: Ну, блін, до чого тренувались – те і отримали.) От зараз підійму очі і побачу дві смугасті труби, що стирчать у небо. Ще й собака шляється, все-таки знайшла шлях і перебралась за нами – от вперта шавка. 

Також видно гребінець, за яким буде наша ночівля (Паштєт: пізніше я дізнаюсь, що то зветься Лекзирськими воротами).(Марія: Не зовсім так. Лекзирські ворота – це, фактично, звуження колись пропиляного льодовиком каньйону. Гребінець з місцями під палатки далі, тобто вище.) Бляха, якими сраками до нього ще йти…

Невдовзі знаходимо схил з нормальними деревами. Схил, правда, покритий лісом, тож спуститись в принципі можна і без мотузок, і хтозна як швидше – з ними чи без них, але все ж вирішуємо задіяти спорядження: треба ж попрактикувати дюльфер, а то щось ніяк приводу нема. Системи ми оділи ще коли Віталік розвідував урвище хвилин сорок назад. Спускались хто спортспуском, хто встібався – нахил був невеликий, тому техніка за бажанням учасників. Загалом спустились 2×50 м (спуск паралельно двома мотузками на всю довжину, останній перев’язує мотузки, щоб одна стала здьоргом, тому дерева між мотузками не допускаються – всі за цим стежать).

16.00 – після дюльферів спускаємось своїми ногами, схил стає дещо пологішим.

16.30-16.40 – привал, висота 1902 м. Знов губили візуальний контакт, ну. Як діти малі.

17.00 – привал; кажуть, залишилось 2 км до місця ночівлі. А за день ми пройшли 2,3 км. Мда.

Собаку вигнати не вдалося. Чорт.

А ще ми знайшли кільку Путіна. Бідолашний, як він тепер без неї…

19.05 – привал. За останні дві години ми вийшли знов до берега річки, погуляли між бичків, зрештою, вийшли на мокрі баранячі лби (зверху їх якесь джерельце заливає; лби від цього стають слизькими неначе лід). Тактика: трохи вище вилізла Марія, закріпила кінець мотузки; учасники маятником проходять ділянку, після чого залишають мотузку і її вибирають наступні. Друга ділянка, на відміну від першої, досить крута, і майбутній шлях пролягає вниз – тож тут ми знов одягаємо системи і повноцінно дюльферяємо по здвоєній через дерево (її вистачає донизу).

Від місця спуску йде більш-менш виражена стежка, через каміння і далі вздовж берега, місцями навіть маркована туріками. До ночівлі близько кілометра – гребінець грьобаний весь час маячить попереду.

Це фінальний на сьогодні перехід. На шляху бачу велетенських коричневих слимаків, діаметром сантиметрів чотири і довжиною десь 15; маса кожного біля 100 грам – солідна прибавка протеїнів до раціону! Група час від часу пропадає з поля зору; собака тусується десь поряд з ними. Нарешті, перевалив той клятий гребінець.

20.00 – стаємо на ночівлю (висота… ну десь 2250 м). За водою бігати чорта куди, шукати – першою побігла Марія, потім Назар з Костею. Тут літає мошкара. На місці стоянки бачимо речі, які в поспіху хтось залишив – целофанові пакети та клейонки, штані, трохи сміття, і – оце вже щось! – два балони з газом, один напівпустий, другий – майже повний. На одному з них (першому) робимо чай (інший пальник працює лише на бензині). Воду знаходять, але трохи мутну, неначе з піском – для приготування їжі годиться, але ми з Костею ризикуємо і п’ємо також сиру.

Я сьогодні черговий. Хоч хлопці і збігали за водою (за що їм величезна дяка), а всипати сушені овочі в майбутнє рагу допомагали всі охочі – але якось то не то, коли немає чітко вираженого другого номера. Спробувати на сіль хтось ще, крім мене, ніхто не взявся – та то дрібниця, норм, подумаєш. За пальниками дивився – нескладно, мені казали що робити – я робив, нема питань. Ну чай всипати, таке. Котли, звісно, мив я (ну, як мив – витирав) – не цукровий, не помру. За водою, можливо, завтра також мені доведеться бігти. Всі втомлені, стали на ночівлю о восьмій, я розумію. І я розумію, що у інших чергування були важчі – і під дощем, і під снігом, і просто мокро, і при гадському вітру… Не те щоб мені дуже важко було то все робити (хоч і не хотілося), то таке. Але просто бути сьомим, тобто 2+2+2+1 – це по факту бути одним черговим, хто б скільки не допомагав (три дні тому Віталік чергував зі мною ввечері більше тому, що просто залишився в таборі, а не побіг дивитись на водоспади; Марія ж все-таки чесно вранці допомагала). Але зараз я реально відчував себе одним, саме психологічно в першу чергу. (Марія: Можливо більш виправдано було б щоб я чергувала одна, а ви з Віталіком вдвох – просто на початку походу мені здавалось що наш варіант буде найкращим. Про психологічний момент не подумала.)

“Ніч така місячна, зоряна, ясная, видно хоч голки збирай!”©. Собака десь неподалік; треба його спекатися. Завтра всі встають як хочуть, бо підйом жопний, а ми втомлені (так вирішили, судячи з сьогоднішніх вранішніх зборів 3,5 години), але не пізніше 7.00. Маю надію, що хтось прокинеться раніше, допоможе мені з чергуванням, бо бігти за водою – коліна вже дають про себе знати, а попереду – дві 2А. (Марія: 3 2 А, якщо рахувати сходження на вер. Бангурьян) Собака буде скидати на нас каміння на сипухах, уграє собі лапи і взагалі, шкода тваринку – вона може з нами так і до Местії дійти.

Пішов спати о 23.10, інші вже хвилин сорок як дрихнуть. Настрій трохи паскудний. Відчуваю себе писаною торбою – я прекрасно розумію, що фізично слабший учасник команди. Але я учасник команди. Але не здамся. Розумію, що резерви по розкидання ваги на інших вичерпані (хтось після заброски несе ще по +2,8 кг, в мене ж лише +2,07 вийшло). На мокрий тент жалітися немає сенсу – перестав. Та й таке.

А, ще, цікаве. Коли розсипав рагу, всі дивилися мовчки, зрідка щось коментуючи. Їли також майже у тиші, тільки шум річки було чутно десь далеко внизу. Майже всі з’їдають свої досить немаленькі порції вечері, лише Костя на цей раз невелику частину віддає Назару – в нього все-таки котяча миска. Хоч я і намагався насипати йому з великим верхом. Пригадав також, що на стоянці і Гліб звернув увагу на велетенських слимаків. Хм… Жора… (Марія: І втома. Довгі збори, “тихі” учасники – явна ознака того, що пора було робити днювання.)

15/07/19

День 8, позаплановане поповнення команди

Прокинувся з нездоровим відчуттям оніміння великих пальців ніг (особливо правої). Крізь сон пам’ятав наче про якісь страшні травми, які пережив у минулому (на мить навіть повірив, що це мені не примарилось; однак що саме я ламав – пригадати не зміг). Прокинувся десь о 6.15 (але продовжив нишком лежати), через 15 хвилин також прокинувся Назар, трохи походив навкруги намету та й пішов по воду. Дякую, Назаре.

Близько 7.15 котли з водою вже грілися на пальниках. Народ з нашого намету почав прокидатись і збиратись, між тим відкопали у Назара сніданок і стибрили у Віталіка макарошки. Прокинувся і прибіг надоїдливий пес.

Приблизно до моменту готового поживного месива (орієнтовно 8.00) наша палатка була вже зібрана, Гліб з Лєною тільки вийшли назовні своєї і жартуючи-ображено кинули репліку “Походу у вас свиснули палатку!”. Їли з апетитом, тож собаці знов нічого не перепало. На залишку одного з балонів (на ньому ми робили чай вчора і сьогодні) вирішили зварити трохи кави. Цей балон ми залишимо, а повний заберемо з собою – все ж таки, пальне на дорозі не валяється, тільки в правильних місцях. Гліб просить, щоб наступного разу їх будили раніше (а то тепер вони екстерном збираються, коли ми вже готові), але ж сьогодні і так ніхто нікого не будив.

На гори починають повільно наповзати хмари. На годиннику – 8.55, вихід з табору, ймовірно, десь хвилин за 15.

Нетипово для себе п’ю каву, але заходить непогано. Сьогодні ломити багато, на відміну від учора, коли кілометраж був невеликий, але якимись хащами. Сьогодні ж по камінням (по якому я ходжу повільно), потім по льодовику вгору. Наразі ми на 2150, Лекзирський хрест попереду, Лекзирські ворота – за нами. По плану, йдемо до Местійських ночівель (під перевалом Местія). Каміння, льодовик, сипухи – мабуть, я навіть не уявляю як буде важко.

10.00-10.15 – привал.

11.00-11.15 – ще привал; розвантажили мене на 500 (пластівці, Гліб) + 500 (пластівці, Марія) + 800 (рис, Назар) + 270 (халва, Віталік), а також 2 прийоми їжі (Костя). Лєна напередодні потягнула ногу – то взагалі-то її хотіли розвантажити на минулому привалі – видно, я настільки повільно теліпаюсь. НЗ і безмежні цукерки, звісно, не віддав, дзуськи. 

Піднімаємось справа по великим каменюкам, на максимальній швидкості проходимо обабіч майже вертикального схилу, з якого щось може прилетіти. Зліва – захоплююча подих панорама танучого язика льодовика. Велетенська брила льоду весь час тріщить, шумить, з неї щось сиплеться – чудова демонстрація глобального потепління.

11.50-12.05 – привал; 1,5 км пройдено, 7 ще залишилось.

12.35-12.50 – привал; йдемо по лівій морені (по нашому ходу руху).

13.15 – накопичувальний привал (Віталік трохи затримався, бо набирав води у сумнівному озері).

13.45 – обід. Дійшли до відкритого льодовика – тут ми одягнемо кішки через годину. Розібрав свою ручку, через корпус набрав води у пляшку з маленького струмочка.

Чергування наче і моє, але якось поки я вовтузився – Назар з Костею все зробили. Схоже, їм болісно дивитись як повільно я йду, то й вирішили мене зайвий раз не чіпати. Буду допомагати хлопцям ввечері.

Цуцику цього разу щастить облизати упаковку від сала – вже щось. З обіду виходимо о 14.35.

(Паштєт: Помічаю, що останнім часом пишу сухо, тільки факти, думаю над причинами: чи то я занадто втомився, щоб писати щось ще, чи просто вже звик і емоції притуплюються, а може і все одразу. Обіцяю виправитися.)

15.00 – накопичуємось після виходу з обіду. Осягнувши всю невідворотність долі і задивившись у величезні щенячі очі, постановили: цуцика беремо на баланс, і даємо йому ім’я… як там… шаурма – нє, то коти… хачапурі – то наче без м’яса, не то… як воно, цей во… Кубдарі! Не знаю як ім’я, але переміна у нашому поводженні собаці явно пішла до смаку – на зміну гонитвам прийшли ласки та почухування, особливо з чотириногим поріднився Костян.

15.45 – привал 10 хвилин. Зі стікаючого праворуч льодовика постійно щось з гуркітом обвалюється. Викинули мою воду, що я з такою педантичністю збирав – та і чорт з нею, зайвий кілограм. Попереду – поки що гадки не маю як облазити льодопад: ну, спочатку по сніжнику, ясно… далі – або по барянячим лбам, або крутою сипухою. От би мотузочку там на щось завісити…

Привал – 16.17; висота – 2786 м, пройшли 5 км, рахуй що по стежці… Тут мінімальна за похід відстань до кордону з Росією – всього 1,65 км по горизонталі (і приблизно стільки ж по вертикалі вгору).

Почали підійматись по сніжнику, в процесі пройшовши невеличкий рантклюфт (Паштєт: ну чи то як воно зветься, ото на другому фото). Невдовзі почався підйом сипухою – зняли кішки, вже відпрацьованою методикою йшли компактно. Пес також час від часу спускає каменюки, та наривається на фразу “Собака, б… арабака…”; хвилин за 15, неочікувано швидко, виходимо на трав’яний схил (просто в якийсь момент всім стає очевидно, що затримуватись на цьому підйомі нездраво – от і не затримувались). Привал о 17.10-17.25.

Далі бачимо сліди стежки, на схилах та на місцями на гребнях – якось так і пішкуємо. В одному місці бачимо купу шерсті – якійсь тваринці тут було непереливки. Помічаю друзки цивілізації – уламок скляної тари на дорозі. Це як знак, що місце стоянки вже поруч, настрій одночасно піднімається і псується – перше від того, що вже скоро можна буде відпочити, а друге – через те, що людина, як не крути, але всюди після себе залишає свої сліди, і вони далеко не завжди природні та естетичні.

18.00 – стоянка; висота 3110 м. 

На кілька хвилини ми ще навіть застали промінчики сонця, але ото і все: дуже скоро все поглинули хмари, та й видали на заміну дощ. Приготування вечері перенесли в тамбур мого  ̶с̶а̶р̶а̶ю̶ палацу. А хлопцям (Кості та Назару) фартить готувати в паскудну погоду! Собака ошивається навколо табору, шукаючи прихисток. Дощ еволюціонує в дрібний град.

Згодом до нас переповзають Гліб з Лєною – видно, їсти сидячи їм таки подобається більше, ніж лежачи, а робити таке в дощ, залишаючись сухими, можливо тільки у нас. Всі охоче поглинають наповнення своїх мисок, але розуміємо: треба. По ложці сочевиці відкидаємо Кубдарі – зголодніла тварина також з ентузіазмом поглинула поживні калорії. Після розчищення місця в тамбурі звемо її також під тент (два дні тому вона вже спала в тамбурі, обережно вписавшись скраєчку), але безуспішно – видно, таки знайшла собі тепліше сухіше місце (десь через годину по верескоту Лєни ми розуміємо, що тепліше сухіше місце – це їх з Глібом палатка, яку вони нерозважно закрили зовні, залишивши внутрянку з карєматами і спальниками відкритою).

Після вечері всі все одно трошки неситі. Марія випрошує у мене бджілки, потім намагається вициганити в мене мій НЗ (безуспішно, це ж НЗ), після чого без особливих зусиль уламує завгоспа на дві цукерки кожному.

Дощ з рідкими переривами поливає увесь вечір. Чепушившись у тамбурі з підготовкою до сніданку, Назар якось примудрився додати своїй куртці ще кілька розривів під пахвами, для кращої вентиляції. (Марія: Росте в плечах?) Закинули ненавмисно в казан на 200 грам гречки більше, але не засмутилися: всі були впевнені, що зайвого нічого не залишиться.

А ще ми почали рахувати дні до кінця походу.
Відбій – 21.15.

16/07/19

День 9, мабуть, найдовший день походу

Підйом чергових о 5.15, через півгодини – загальний.

Цуцик на ночівлю таки прийшов під наш тент. Вночі лило добряче, вітруган був десь на рівні з тим, коли ми спускались з Гуль-1. Часом Костя вночі підривався і, немов атлант, притримував дуги намету.

На гречку по описаній вище причині був оголошений безліміт, відчуття що її багато – не було. Час від часу приморошувало невеликим дощиком.

Вихід з табору о 7.15, приспускаємось до льодовика. Перед виходом Марія і Гліб віддають по півкіло вівсяних пластівців мені назад. Спускаючись до льодовика, Кубдарі щось знайшла у камінні та почала гавкати, перший раз за весь час; та йти дивитись що вона там знайшла нам було влом.

7.40 – привал, одягаємо кішки, зв’язуємось. Бажаючі роблять ранкову розминку, яку забули зробити раніше. Починаємо рух льодовиком. У цьому місті, між льодопадом та снігами, він стає схожим на льодові хмари планети Метта Деймона з фільму “Інтерстеллар”. Красиво.

8.30 – привал. Відкритий льодовик тепер досить прикритий снігом, але недостатньо щільно, провалитись все одно можливо. Часом вилізає сонечко, але майже завжди швидко ховається за сивими хмарами. Висота 3159 м; до перевалу Башиль 2,5 км. Кажуть, їх тут з такою назвою цілих три, і необхідно піднятися саме на той, що нам треба, найнижчий. Костя ластить наш пиріжок з м’ясом та шерстю.

Вперед вислали зв’язку Костя-Віталік-Назар; темп через активну розвідку снігу трохи зменшився. Зате з’являється час роздивитись оточуючі холодні та прекрасні засніжені пейзажі.

9.22-9.35 – привал. 

Після привалу вперед випустили Лєну у нашій з Марією, Глібом та мною зв’язці. Лєна в деякій мірі більше покладається на зв’язку, аніж на розвідку (Олена: Не, не, не! Не згодна! Йшла обережно, прощупуючи усі підозрілі місця. Ну не так як Костя – кожен крок, але те і не потрібно було. Знайшла 2 присипані снігом тріщини, які ми усі обходили і перестрибували, і пішла першою через сніжний місток, а зв’язка стояла з льодорубами в обох руках, підстраховувала. А ще за мною в зв’язці йшла керівник нашого походу, і навряд чи вона б дозволила наражати когось на небезпеку!) (за коментарем Кості – “вообще страх потеряла”), тож ми йдемо в темпі вище середнього – трохи загнала нас, коротше. Під підйомом на перевал накоплюємось, але не привалюємось і йдемо далі – мовляв, Башиль ось він, вже поряд, відпочинемо наверху. (Марія: Наступним першим по льодовику висловив бажання йти Назар, і всі погодились, що він змінить Лєну після привалу. Тож є підозра, що Лєна просто хотіла дійти першою до перевалу. І це незважаючи на тропіння і постійний рух вгору. Я тихенько собі раділа, що темп пересування виріс не менш ніж в 2 рази. А в підсумку ще й вийшло так, що Лєна успішно і швидко завела групу на 3 перевали з 4-х) Віталій з пацанами таки на кілька хвилин привалюється, а ми піднімаємось на Башиль об 11.00.

(Марія: Кубдарі спить за будь-якої можливості, навіть на руках у Кості :))) ) І нащо нам було робити привал саме тут? Дме добряче, молоко, туман. Видно метрів на 20 навколо. Марія йде на розвідку спуску в один кінець перевалу (наліво), Назар пішов шукати перевальну записку в інший кінець перевалу (направо). Кубдарі щось копає прямо тут – мабуть, також шукає записку, щоб прискорити наші пошуки і якомога швидше забратися звідси.

Згідно знайденим записам, перед нами тут були туристи турклубу “Романтик” Уральського федерального університету імені першого Президента Росії Б. М. Єльцина, м. Єкатеринбург Свердловської обл. в кінці серпня 2018 р. Товариш Бирюкова Наталья, яка зняла записку турклубу “Глобус” (Паштєт: а я вже думаю, ну коли ж ми хоч якусь згадку про них побачимо?) від 14 серпня того ж року, просила відрізати корінець записки і надіслати поштою за вказаною адресою. Ну, не знаю, а зараз так хтось робить?…

Залишили свою записку та й повалили вниз, бо холодно. І взагалі, якого дідька у всіх, чиї записки ми знайшли, гарна та безхмарна погода, а у нас дощі, вітри, тумани і гради? Ну якого чорта? Хоча вітер хмару таки розігнав, видимість відновилась до нормального рівня. (Марія: Та нормальна погода у нас була. Типова. І точно пощастило, що ми не нарвались на сванетські дощі по тижню не пересихаючи…)

Спускаємось у зв’язках, у напрямку льодовика Ірет, починаючи зліва і рухаючись по діагоналі вниз, потроху забираючи вправо (згідно описам попередників). Спуск місцями доволі крутий, часом підстраховуємо один одного. Поступово на зміну сніжному покрову приходить сніжно-льодовий.

13.00-13.30 – обід (насуху). Спочатку думали, де ж його краще влаштувати – при виході з зони льодовика, щоб потім не топтати розкисший сніг, або ж прямо тут, але не затягувати. Прийняли останнє, знайшовши можливість просто набрати води. Кубдарі звично отримала для облизування жирний пакет з-під сала. Марія анонсувала на вечір розмови про наш похід і взаємовідносини в ньому, бо, на її думку, ми дійшли до стадії конфліктів, невдоволення темпом і поведінкою учасників і як це виражається і т.д. (Паштєт: На мою суб’єктивну думку, небезпека була перебільшена, а Марія вдарила по проблемам, неначе кувалдою по горошині – навіть слідів невдоволення не лишилось. Таке собі моментальне і цілковите придушення у зародку.)

14.00, висота 2913 м. Сніг скінчився, вийшли на каміння – зняли кішки, розв’язалися. Чомусь згадали тих, хто зараз з наших теж десь у горах, в альптаборі; також спогадали групу Інтела. На камінні почали шукати стежку, яка у напівзабутому вигляді десь тут має існувати, судячи з описів. У розвідку побігли Назар (вниз), Лєна і Гліб (вгору), а також Марія; також вниз пішов Костя.

Результати: внизу по поличкам і баранячим лбам можна спробувати пройти і десь там дюльфернути. Вгорі – кажуть, є натяки на стежку, і навіть місцями туріки є. Вирішуємо спробувати верхами.

Напівзабута стежка і справді існує, часом її навіть видно посеред трави. Помітили також сліди дюльферу – хтось залишив тут шматки основи і петлі; ми ж продовжуємо спуск на своїх двох (трьох, чотирьох, п’яти, шести – дивлячись що у кого в руках, в хід іде все). Поступово виходимо вздовж річки, яка витікає з льодовика Ірет. 

15.00-15.10, привал. Хтось на привалі відсидів ноги, а хтось на переході відходив коліна.

15.50-16.00 – висота 2740 м, від пер. Башиль пройшли 2,28 км. Зжерли неучтьонку – печінку тріски. Наближається вечір.

Потроху-помалу, але пройшли зону великих і не дуже каменюк і спустились в долину річки. Тепер йдеться легко, місцина рівна і комфортна. В принципі, тут уже можна стати на ночівлю (що і робили попередники), але наша ціль – вийти якнайближче на підйом до льодовика Зер, тобто максимально близько до початку підйому на перевал Нюрмиш.

Ми у бадьорому дусі, в передчутті скорої стоянки, топаємо швидко вздовж річки. Я навіть наздоганяю Костю, що йде першим з Кубдарі. Так крокуємо десь хвилин сорок; до запланованого місця ночівлі залишається трохи більше кілометра, але я після досвіду дводенної давнини “2 км до ночівлі”, а також “набору залишилось 270 метрів” ніфіга нікому не вірю.

Річка йде кудись вниз, гори сипух виростають просто на очах. Привал 16.50-17.00, дорогу нам перешкоджає ще один льодовик (Твібер), який внизу втікає в річку, вздовж якої ми йшли. Починається дощ. Ми лізимо по мокрому камінню, яке час від часу не забуває сипатись. Вирішуємо не спускатись (щоб перебродити річку), а пробувати вище перейти по льодовому містку. Згодом одягаємо кішки, в розкаряку (Паштєт: я думав або ногу виверну, або кішки зламаю, якщо чесно) переповзаємо через льодові тріщини, в яких досить активно бурлять потоки води, топаємо по льодовику з настільки густо вплавленими брилами, що незручно пересуватись ані в кішках, ані без них (але в них все ж безпечніше), після нього – виходимо на сипухи, знімаємо кішки і пердолимо далі, передчуваючи стоянку вже за найближчими баранячими лбами справа. (Марія: Щоб підійти під пер. Нюрмиш нам треба було або 2 рази переходити річку, як це роблять всі, або ж перейти через іще 1 льодовик, рухаючись по правому берегу річки. Такий варіант проходження вичитала в звіті групи Наді Гаркович. Він суттєво швидший, і, судячи з баранячих лбів та сипух на протилежному березі, приємніший.)

18.00 – виходимо на піщані схили, поруч Марія. Каже, що народ таки втомився, потрібен відпочинок: Віталік жалівся, що починає творити дурниці, на кшталт виходити на льодовик в розбовтаних кішках; сама Марія ходить як зомбі; Гліб разів зо три підвернув ногу; Назар не виспався; у Кості коліна болять і т.д. Тож, мабуть, буде завтра або днювання, або напівднювання. Я також ділюсь своїми відчуттями щодо оніміння пальців ніг, і отримую думку Марії що це, швидше за все, від ходіння на передніх зубах кішок і скоро пройде. Тим часом на цих трав’янисто-піщано-галькових схилах лишається на якийсь час Назар, а інші в пошуках кращого місця ночівлі повзуть далі через кам’янистий гребінь. Що робити – лізу і я, як і всі (і Назар нас доганяє). Через гребінь… ні, не чудове озеро з неймовірними пейзажами, як обіцяли нам весь день, там усе те саме, тільки гірше: велика кількість галькових заплав, обіцяного красивого озера нема, місць нормальних для ночівель нема. 

Попереду є кілька пагорбів, що стирчать з води, різного ступеня лісистості, холмистості і привабливості, і команда наважується на брід. У капцях, бо вже влом їх мочити і сушити, хоч вони і так досить несухі. По коліно усі раз за разом переходять кілька потоків. Не задовольнившись першим пагорбом, Назар, Гліб і Лєна продовжують досліджувати інші, бродять туди, сюди, часом заходячи по пояс і перебуваючи у клятій холоднечі досить довго (нагадую, що і з неба щось дрібне летить) – ну моржі, їй-Богу. Однак, справа не вигоріла – прийнятного місця тут нема. А вже навіть Кубдарі, попри довгі скавчання і біганину взад-вперед, перебродила до нас, хоча в її випадку це радше був екстремальний заплив. Тим не менш, слухаючи в декого майже істеричний сміх від перенапруги, повертаємось назад через броди та кам’янисті гребінці на оті перші трав’янисто-піщано-кам’янисті схили – чесно кажучи, після такого дня бродити по коліно взагалі вже було на ізі, бо було вже тупо пофіг. Цуцик, коли зрозумів, що ми не повернемось, також переплив назад (ну, а що йому ще робити, ми ж йому кожен по ложці харчів зранку і ввечері відкидаємо; він вже також не скулив, пізнавши усю тлінність буття). (Назар: Ремарка після консультації з геологом: ми довго шукали стоянку з похибкою 50-100 м на березі “большого озера, подпруженного моренным валом”, як чітко вказано у звіті. Для чого бродили річки та перелазили вал двічі та так і не знайшли і стали тут на піщаному пляжі. Так ось, найімовірніше, група, що складала опис бачила озеро, за рік-два течія промила вал і замість нього лишилося розлоге річище, а днювали ми якраз на тому його березі.)

Нарешті, біля 19.00 скидаємо рюкзаки. Для облаштування місцини, де стали б обидва намети, приходиться з льодорубами в руках дещо порозчищати пляж. В повітрі навколо нас починає танцювати мошкара. Для підняття бойового духу (точніше, для запобігання втрати його залишків) вирішуємо з’їсти спочатку по снікерсу, потім варимо смачнюче какао перед чаєм.

Обговорюємо в наметі з Віталіком (решта людей їдять на вулиці) плани після нашого походу: він розмірковує над тим, щоб залишититсь на кілька днів у Местії, “Мецці грузинського альпінізму”, після чого приєднатись до групи Інтела на морі; у мене ж плани спочатку повернутись до Тбілісі, проголосувати, а потім вже можна і на море. Власне, через вибори я і не дуже хотів влаштовувати позаплановий відпочинок, бо часу у нас не так вже і багато, але тут вже було без слів зрозуміло що принаймні в першій половині дня ми нікуди не йдемо, та і Марія була зацікавлена у голосуванні не менше мого. Тож я був впевнений, що ми прикладемо всі сили і встигнемо. 

А щодо місця ночівлі – “ну это фиаско, братан”. І не сказати, що день був занадто важким фізично, просто якось все накопичилось, чи що. Картина, коли люди з торбами, закатаними по коліна штанями вешталися по воді та зеленим пагорбам (а також сам процес блудіння) нагадала мені “Гобіт, або Туди і Звідти” Толкіна. Назар розказав типовий анекдот волиняк: “Хлопці, а ви звідки?” – “Ми – з Брод!” – “Та я бачу що зброд, але звідки?” Лєна проводила інвентаризацію харчів по людям. Марія десь в обід вихватувала у собаки горіх кеш’ю, що випав з карманки (Марія: тобто смачнющий горіх, який Костя кинув Кубдарі із своєї карманки на сніг. Однозначно харчове марнотратство!!!) – запекла боротьба за їжу! З цими всіма думками я о 22.30 і заснув.

17/07/19

День 10, відпочинок перед фінальним акордом

8.40, я прокинувся. В принципі, у цей час продерли очі і всі інші, принаймні у нашому наметі. Напередодні Марія казала, що напівднювання не вирішує проблему відпочинку, а також що найкраще місце для наступної стоянки – вже на перевалі Нюрмиш, тому в мене є всі причини думати, що сьогодні у нас буде повноцінний вихідний день.

Марія почала куховарити, для чого забрала у мене кілограм вівсянки (хотіли півкіло у Назара забрати, та в нього вона десь у далеких нетрях рюкзака завалялась); 250 грам, правда, мені потім повернули.

Як і очікувалось (зважаючи на досвід останніх днів), вівсяна каша розійшлась на ура по животам туристів, навіть були баталії за добавку – першу дозу накладали у різні тарілки різними ложками, на другій народ зажадав більш справедливого розподілення. Після сніданку було прийняте остаточне рішення днювати – по часу наче встигаємо, та і найближче резервне проміжне місце табору – після набору кілометра висоти. Цукрова криза досягає свого апогею – після несолодкого чаю намагаються зробити мої бджілки надбанням громадськості.

На обід вирішуємо зробити… ні, не чай чи кисіль, як звикли, а повноцінний обід з оверлімітом макаронів. Гулять так гулять! Погода хороша, часом навіть сонячна; хтось вирішує влаштувати чергове прання (Марія: порошок в гірських ріках працює в рази краще, ніж мило). Я зашиваю пальчатки, бахіли та рюкзак. Медик-завгосп роздає невідомі пілюлі, каже, з цукром та м’ятою; що це саме за колеса, не розколюється. Також після сніданку всі активно досліджують описи та картографічні матеріали по завтрашньому підйому. Знов зайшли розмови по планам після походу, можливий варіянт підйому на Казбек. Лєна прямує до злегка кам’янистого міні-пляжу грітися під рідкісним сонцем на своєму надувному карєматі; вмовляємо її замінити свій на мій, звичайну пінку – їй майже все одно, а надувний у мене (піді мною) ціліший буде. Кожен дрихне де йому зручно.

З’їли 900 грам макаронів, приготованих у великому (чайному) котлі – Жора розкачався у своїх правах і тепер давить усіх. Окрім них, залпом впотрєбили також обід з сухарями, але народ все одно роптав “де наш сир?”, “де наше солодке?!”, через це вирішили зробити ще раз перерахунок всіх наявних харчів і точно вирахували кількість прийомів їжі на час завершення мандрівки. Разом з сьогоднішнім вечором це 6 повноцінних прийомів і три обіди. Залишок: 7-8 повних, 4 обіди. Згадуємо широко відомий у вузьких колах метод пришвидшення спуску в цивілізацію – не залишати в рюкзаках їжу на останній день походу. Тим часом макарони з салом приємно розтікаються по тілу, наповнюючи м’язи калоріями.

Грали в “контакт”, за кожну вгадану букву ініціатор п’ять разів віджимається або качає прес – це щоб не розслаблялися. Почалися розрахунки, що якщо не брати з собою солодкого на вечір та сніданок, то можливо на обіди робити повноцінний прийом їжі, якусь там кашу. Ще чомусь згадалося (мабуть, дивлячись на річку), що по оповіданням бабусі Марії кілька поколінь тому Десна була судоходна, а зараз вже більшою мірою перестала. Ну так, і трава була зеленішою, і гори недоторканими, і космос чарівнішим.

Почитали Макса Фрая, про Пучоокого з “Гнізд химер”, але якось не зайшло. Можливо, тому, що думками ми вже були не тут – ми були вже після підйому і дводенного спуску, а там – картопелька з ароматними грибочками, м’ясна тарілка до пінного пива, гаряча піца з сирним буртиком…

Годинник, підвішений вгорі намету, відмірував від доби години. На цей момент 16.35; до підйому десь годин 13. Знову згадуємо групу Інтела, намагаємось прикинути де вони зараз знаходяться, може вже на фініші до цивілізації.

Почали обговорювати газові та бензинові пальники, переваги і недоліки, нюанси використання, і поступово тема перекотилась у розповідь про те, як Саша Н. після необдуманого руху з пляшкою палаючого бензину явив світові карколомний цирковий номер з вогняними штанями, які він тепер уміє здирати з себе одним рухом прямо в повітрі, підстрибнувши на долю секунди. Як можна здогадатись, після цього почали згадувати усілякі дурощі у нашому виконанні, просякнуті екстримом – кого скільки разів вдарило струмом, розбивало голову, хто катався на лижах зі зламаною ногою і т.д.; розмовляли про відмінності роуп- і банджіджампінгу, ділилися досвідом стрибків з парашутом (я і Марія). Як кульмінацію своєї буремної безголової молодості я завжди в таких оповідках розказую історію, яку наведу і тут, хай буде (можете пропустити наступний абзац, він буде довгий; ніколи цього не повторюйте, серйозно!!).

(Паштєт: Отже, у свої 18 років я вже один раз стрибав з парашутом біля Бородянки, і на літніх канікулах відпочивав вдома. Зайшовши одного разу до друга Батона (ні, він так зветься не через пісню “Батон, Батон не фраер, не пижон / Батон, Батон – пацан авторитетный, / Он курит план, и слушает шансон, / А в остальном весь крупный и приветный”, просто в минулій школі його звали Булкою, а у нас – Батон; ай, грець з ним). І якось так склалися в одному місці три шматочки цікавого пазлу: 1) Батон з водійськими правами і тимчасово вільною батьківською автівкою; 2) його друг з спортивним парашутом типу “крило”; 3) в гаражі якась бухта мотузки метрів 50. А, ну і ще ми, бовдури. Логічний ланцюжок скласти неважко – мабуть, всі бачили, як на морі люди на лижах їдуть за моторними човнами, а потім (при наявності парашуту, звісно) ще й підлітають вгору. В Чернігові моря немає… зате є 2,5 км бетонної злітно-посадкової смуги старого аеродрому. Також, якщо ви коли-небудь бачили парашут типу “крило”, то могли спостерігати, як плавно з ним приземляються спортсмени, бо він обладнаний певними засобами для короткочасного підгальмовування швидкості спуску. Отже, все було на місці (окрім здорового глузду). Доречі, непоганий способ навчитися добре бігати, будучи прив’язаним до автівки – тут або швидко перебираєш ногами, або тебе тупо возюкає по бетонці на швидкості зльоту. Як ви думаєте, наскільки важко бігти з парашутом за спиною з такою швидкістю, щоб злетіти?!… Бувало по-різному, чесно скажу (а я і не пам’ятаю, чи була в мене хоча б каска, походу нє; інших засобів безпеки не було точно). Врешті-решт, політ джмеля таки вдався, і якийсь незначний час (секунд 10) я все ж дивився на околиці в польоті з висоти в кілька десятків метрів. Але земне тяжіння невмолиме, тож прийшов час спускатись з небес, і не в воду, а на бетон. Мушу визнати, мій єдиний (на той час) стрибок був з круглим парашутом Д-1-5-у, який не мав вищезгаданої системи підгальмовування, тож сам процес я знав лише в теорії. Але швидкість я успішно погасив, майже до нуля!… в п’яти метрах над ЗПС, акурат для того, щоб потім камнем звалитися вниз. Та нічо, витримав. Проте слід від катання а-ля “дика кобила протягнула прив’язаного хлопця по всьому Дикому Заходу” в мене на пам’ять залишився, при нагоді можу показати.)

Жора наростає, і тепер ми їжу вже постійно варимо у великому котлі, щоправда, його теж не дуже вистачає, тож частину рагу доводиться доварювати в меншому. Втім, це дає ефект – всі наче наїдаються, і навіть Кубдарі перепадає трохи поживної суміші з овочів і чогось там ще.

Закінчується балон з газом, і за досвідом Марії перед його спаленням на бомж-вогнищі Костя з дещо помітними нотками остраху пробиває його льодорубом – а він навіть і не пшикнув, невдячний. Однак, пшикнув цілих два рази безпосередньо в процесі спалювання, чим навчив Віталіка моментально змінювати суперпозицію з положення “сидячи на кортанах біля вогнища” в положення “стоячи в метрі від вогнища”.

Після вечері знов перетасували харчі по людям, а також попереливали бензин, зсипаючи з пляшок силікагель. Пожежники плакали б, спостерігаючи, як Лєна це робить біля працючих пальників; але плакали б недовго і тут же взялись би за роботу, бо пролите пальне спалахнуло, зайнявшись на пальниковому резервуарі, пляшці, легінсах… Поспішаю запевнити, що на легінси потрапили хіба що бризки бензину, тому Лєна відбулася легким переляком; пляшка деякий час ще горіла, інколи здіймаючись ракетою, коли її обережно перевертали для повного згоряння палива. А Гліб ще журився, що так довго носив ці 300 грам горючки… На запас у нас ще майже 4 літри, тож несподіване фаєршоу нас трохи збадьорило та і годі.

Після екшину закінчили розподілення провізії, почався дрібний дощик (ну куди ж без нього). Народ розбігся по наметам.

Перед обідом Назар бігав у розвідку нагору, каже, що до баранячих лобів крутий підйом (за описами Михацького хвилин 40 по 50°-ним схилам), а далі вже більш полого. Звечора замочили сочевицю та овочі; Костя їв місцеву гостру аджику вже після рагу, без нічого – дядя Жора він такий. У палатці поговорили за людей-бройлерів, які в спортивних походах за сезон перескакують по категорії, впевнили Віталіка в його зірковому майбутньому. Почали вкладатись спати о 20.50, але позасинали лише близько 22.00 – було багато розмов щодо турклубу, проблем Статуту (наявного і майбутнього, який я ще пишу), ДЧ і АЧ, склад Активу, розбір НС та багато іншого.

18/07/19

День 11, штурм Нюрмишу

Марія як чергова встала о 5.40, решта намету – близько 6.00. На момент оголошення сніданку (біля 6.30) наш намет був майже зібраний. Вихід з табору о 7.20, перший привал о 8.00-8.10 – залізли на лби. Відчуття після дня відпочинку – “ну, типичный понедельник, что тут скажешь” – Костя.

8.50 – мій привал (крайній з групи прийшов, мабуть, хвилин на 15 раніше мене); вийшли на рівень льодовика (набрали 360 м). 9.10 – вийшли на відкритий льодовик, вдягнули кішки, системи (але без зв’язок). Марія вдягнула захисні окуляри більш високого класу – обережність зайвою не буває. Також роздали учасникам по льодобуру.

9.50-10.05 – привал навпроти перевалу Уфімського (1Б, 3146 м); поточна висота 2850 м. Цей перевал у нас резервний, на всякий випадок, через нього можливий спуск в Жабеші. Кубдарі починає нагліти, полює на карманку, яку люди просто тримають в руках.

До мене тільки зараз, аж на 11-й день походу, доходить той факт, що всі учасники нашої пригоди так чи інакше вже фігурували у моїх звітах: Назар з Віталіком були зі мною в минулорічному поході в Карпатах; Костя мав також піти в той похід, але його “фігурально підрізали на роботі”; Марію тоді ж ми бачили спочатку в поїзді, а потім і під Говерлою; і навіть про Гліба з Лєною є згадка, але вже у звіті 2017 року (дожився, цитую сам себе. Якщо почну ставити собі вподобайки – вдарте мене чимось); отже, День 9, десь перед Говерлою: “Опять нас накрывает небольшой дождик, холодает. Пытаемся греться друг другом, но понимаем – лучше всего греется в пути под рюкзаком. Под конец обеда к нам подходит молодая пара из Киева, которая даже живёт около нашего клуба, на Голосеевской. Знакомимся, угощаем, приглашаем их в Киеве к себе – я вручаю им визитку клуба.”

От і думаю тепер про себе, як так вийшло – чи то коло моїх знайомих таке вузеньке, що я пишу про одних і тих же людей, чи то звіти мої настільки всеосяжні і пророчі, що з часом ніхто не уникне участі бути згаданим у “Паштєтних історіях”. Історія покаже, ага.

Віталік влаштовує досить вдалий фотосет з Кубдарі.

10.30-10.40 – привал, за поворотом льодовика вправо (по ходу руху команди). Льодовик стає напівзакритим – дістаємо льодоруби, формуємо зв’язки. Звідси майже видно сам перевал Нюрмиш і вже добре видно перевальний зліт. Читаємо описи, вкотре за похід пересвідчуємось, що снігу у нас менше, ніж було у Михацького (особливо добре видно по фотографіям). Висота 2978 м; до початку злету залишається 1660 м вперед і 250 вгору. Звуки з навколишніх льодопадів чітко дають зрозуміти – навколо завжди щось літає.

11.07 – привал. Висота 3100 м, залишилось 500 метрів вгору на перевал. За перехід, перед зльотом, наче має бути обід.

11.50 – обід. Були думки заштурмувати підйом і вже нагорі стати, але достатньої кількості голосів “за” в наших рядах не знайшлося. Зліт і правда виглядає так, що треба набратись трохи сил для ривку, тож без бастурми і кисіля діла не буде.

Лєна з невідомо яких закромів дістала і вдягнула платтячко; треба визнати, синій колір пасує їй не менше, ніж льодоруб з кішками (Паштєт: я ж не відгрібу за такий коментар, правда?). Флешмоб продовжила, каже, за наведенням нашої зв’язківиці Жені. “На фоні засмаглого лиця чудово виглядають зуби” – Костя.

Вода була поряд, метрах в п’ятидесяти, але Віталій пересуватись наодинці відмовився, тож просив у Назара підстрахувати його в зв’язці. Безпеки багато не буває.

Після обіду звернули увагу на те, що китайський бензиновий пальник за весь похід ми чистили лише один раз (на третій день) – мабуть, очищення силікагелем дає свої плоди. Успішно заморивши хробачка, почали роздивлятись план підйому на перевал. Вихід – о 13.30.

14.05-14.20 – привал. Активно пройшли ділянку з доволі неприємною частотою падіння якихось каменюк зліва з кулуару льодопаду. Висота 3400 м.

14.50 – привал першої зв’язки (Марія, Лєна, Гліб, Паштєт); друга зв’язка вирішила йти льодовим рельєфом, використовуючи льодобури і поперемінну страховку – тому вони пересуваються повільніше (Паштєт: напишіть хто-небудь докладніше, бо я мавпочка). (Марія: На привалі ми обговорили можливі варіанти підйому на перевал та доцільність проводити льодове тренування до установки табору. Ніхто не заперечував (тобто всі погодились), що спочатку йдемо на перевал, і після того приспускаємось на лід тренуватись). По ходу підйому з’ясовується, що друга зв’язка вирішила йти не по снігу, а по льоду тієї ж крутизни. Що і небезпечніше, і складніше, особливо зважаючи на факт того, що назарові кішки були вдягнені на бахіли. І це ще за наявності лежачих чемоданів на перегибі, що могли коли завгодно витанути і полетіти вниз). (Мотивація скоріш за все полягала в тому, що на льоду страховка надійніша.) На наступний привал друга зв’язка з трьох хлопців!!! прийшла більш ніж на 40 хв. пізніше за першу. Не повідомивши мене про самовільний вибір більш складного рельєфу. Аптечка була у нас. Сказати, що я була зла – це не сказати нічого…В цей момент мені остаточно стало ясно, що ні на які Тетнульди-Казбеки ми не йдемо.)  Хоча на попередньому привалі Віталік не хотів іти по цьому схилу в зв’язках (чому – розказував кілька днів тому), але і практикуватися без потреби теж не виказував бажання – мовляв, доберемось до місця ночівлі, а там вже будуть експерименти для бажаючих.

Звуки довкола постійно підказують, що десь щось осипається. Дме. До перевалу – метрів 70 вгору, 100 вперед. Лєна каже, що хотіла б більш ґрунтовно позайматись альпінізмом. Хмарки на небі рухаються двома рівнями у різні сторони; я ж дивуюсь, що можу дивитись на сонце не мружачись. Ми встигаємо обговорити спорядження, клуби, перспективи…

15.30 – все ще чекаємо на другу зв’язку. Не дочекавшись за 40 хвилин загального збору, Гліб з Лєною за згодою Марії починають лізти нагору, залишивши нам про всяк випадок аптечку. Весь цей час другу зв’язку інколи було чутно словами (ми перегукувались), але загалом, більшою частиною – стуком льодорубів, тож ми за них майже не переживали, але чекати нам таки трохи набридло. Та варто було лише трохи Глібу з Лєною відійти, як ми починаємо бачити Назара та інших, живих і здорових; привал другої зв’язки – о 15.40. Ми з Марією починаємо підніматись, тим часом хлопці віддихуються кілька хвилин і також слідують за нами.

Гліб та Лєна підіймаються на Нюрмиш близько 15.50, решта команди – 16.00. Підйом місцями досить крутий, та забираємось на нього на своїх двох, мотузок не провішуємо. 

Поряд одразу знаходимо перевальну записку – її залишила група туристів СТК “Одеса” на чолі з паном Миколою. На відміну від усіх інших записок походу, ця – свіжачок, ій всього два тижні – колоритні пан Микола, а також “Нюра і Міша” були тут 2.07.2019 р, після чого мали намір радіально піднятись на гору Бангуріані, а далі вже описаним мною трохи раніше варіянтом спуститись через Уфимський перевал в Жабеші. Написав свою записку, найбільшу з усіх, навіть за чиїмось проханням портрети команди там зобразив (хоча з моїм вмінням – швидше карикатури).

Воду під сніжником не знайшли, топимо сніг. Я сьогодні черговий, але якось поки я пишу, котли вже гріються, намет встановлений, а я лежу в ньому і строчу. Згадую, що основне завдання чергових – щоб група була нагодована, і не обов’язково все робити своїми руками.

На диво, майже не дме вітер, але досить прохолодно – не те що кілометр нижче і півходового дня назад, коли можна було лежати прямо на вулиці на піску і грітися. Гліб помічає, що це перший перевал, на якому немає жопи. Ну, десь так воно і є – на перших двох були різного ступеню непривабливості дощі і гради, потім, холєра, вітер і холод – а тут так, поки норм. Хоча це ми просто рано стали на ночівлю, хтозна що буде ввечері.

Гречані пластівці зайшли як ніколи, тому ділитися с Кубдарі ні в кого не було бажання – сорян. (Марія: У неї були дуже червоні очі, може попекла на льодовику.) Костя ходив на гребінь “у справах”, але не втримався і поліз вище за прекрасними видами. Також після вечері оцінити навколишні красоти відправились Гліб і Лєна.

Погода очікувано потроху почала псуватись – спочатку набігли темні хмари, цікавим чином підвищуючи контрастність снігового покриву, потім почав піддмухувати вітер, а тут уже і дощ нагрянув, частково з градом, блискавками, ну все як полагається. Лєна з Глібом до цього часу встигли повернутися, а ми встигли докип’ятити чай – тож всі разом залізли до нашої оселі. Лєна влаштувала перегляд фото з її телефону; акумулятори у відповідному професійному апараті Віталіка на цьому перевалі остаточно сіли. Я усвідомлюю, що не пам’ятаю підйом на Орджонікідзе, хоч убий. Траву біля табору пам’ятаю, гребінець потім теж, а от вже сам підйом снігом – тупо пробіл, тільки вже сам перевал.

Поки ми всі релаксували у нас, Кубдарі мирно дрихнула у тамбурі сусіднього намету – хазяєва вже навчились закривати внутрішню секцію; після повернення жильців назад дощ вщух, тож у наш тамбур песик йти не захотів.

Після дощу чутно, як мокрі схили інколи сповзають донизу і обсипаються. Треба лягати, бо я завтра черговий, а в мене навіть будильник не стоїть. Час 21.30. Поговорили перед сном про досвід походів соло в горах, цікава у суперечлива тема. Ще вирішили давити хропака сьогодні в розкладці “валетами”, спробувати оцінити вигоду місця в цьому разі. Головне, щоб ні в кого ноги не були вище голови по схилу, а то будемо як Костян на другий день, армія напівзомбі.

19/07/19

День 12, дорога в невідоме

Підйом мій – 5.30. Чергувати сьогодні вирішив допомогти Костя – розвели пальники, поставили воду (в одному казанку) і сніг. Кажуть, сьогодні було прохолодно всім, бо 1) це найвисотніша наша ночівля за похід, і 2) розкладка “валетами”, окрім розширення простору, дала і меншу щільність упаковки людей.

Решту групи почали будити близько 6.30, тоді ж була готова каша. Чай довго не хотів кип’ятитись, і як наслідок збори дещо затягнулись. Спочатку була ідея зробити два котли чаю, потом – хоча б один, а ще потім – хоча б тепленьку водичку, та о 7.40 вода все ж забульбашила. Розвідка майбутнього сьогоднішнього спуску у вигляді Марії і Віталія вийшла з табору о 7.45 (Марія: вчора це зробити було б в рази складніше, сніг розкис і на розвідку довелось би плисти брасом); остача команди покинула місце ночівлі о 8.00.

У Кубдарі підвищився градус борзометрії – тепер вона полює на наші цукерки. Схоже, солодке їдло у вигляді кількох ложок вівсяних пластівців з сухофруктами їй сподобалось, і тепер вона хоче ще.

Вночі було чутно і дощ, і вітер, але на наше щастя на ранок залишився лише невеликий вітерець. Сонце так і не виглянуло із-за гір, як ми чекали, а тут ще і хмарки підскочили. Цікаво, скільки метрів висоти ми сьогодні у підсумку скинемо?

8.40 – привал. Вилізли трохи наверх, метрів сто (3710 м). Група намагається жартувати, але виходить несмішно (НМСД).

9.05 – виходимо на скельну поличку, звідки трохи згодом будемо спускатись вниз. Зараз же більша частина групи виявила бажання радіально піднятися на Бангуріані (3838 м); я бажанням не палаю, а вершина в обов’язкову нитку маршруту не входить, тож залишаюсь внизу з рюкзаками. Обіцяють повернутися десь за годину.

Я сиджу і дивлюсь в горизонт, а трохи вище рівня очей, зовсім трошки – хмари. Звідси можна добре роздивитись кілька льодовиків, долину, деякі річки; місцями крізь хмари пробивається боязке сонце. Не знаю, як ми будемо спускатись – буквально в 15 метрах від мене починається обрив під 80° бозна куди. Групу видно і чутно, часом вони зникають за гребенем.

Спіймав себе на думці, що я втомився від походу не стільки фізично, скільки морально. Я вже бачу перед собою стежки, дороги, які будуть на півтора-два кілометри нижче; все частіше думаю про море, про те, як буду вештатись там сам по собі кілька днів, і ходити туди, куди захочу, без абсолютно ніяких зобов’язань. У мене ніколи не було такої відпустки, щоб я робив щось активне і саме те, чого хочу я. Завжди якісь зовнішні чи потаємні внутрішні сили мене трохи скеровували – сидіти вдома чи то в ліс, чи ще щось. Можливо, у мене просто ніколи немає бажання чогось хотіти? Бррр, якість такі думки…

А сірі хмари повільно течуть по небу. Звідкись я взяв, що погода в основній своїй масі формується на висоті до 4000 м, тож ніяк не можу відігнати від себе думку, що я знаходжусь на даху вічного будинку, де невідомі сили створюють дощі, бурі і грози. Навколишні краєвиди тільки підкріплюють шалену здогадку.

Також поки чекаю групу назад, починаю розмірковувати над тим, який вид туризму мені найбільше до вподоби. Я пробував піші, гірські, водні, велосипедні походи; поки що не складалось з лижними, спелео, ну і розкішними авто, мото, кінними, вітрильними… 

9.40 – повернувся Віталік. Він не дійшов до вершини, бо вважає, що наявні у групи засоби (вкупі з власними навичками) поки не дозволяють безпечно піднятися наверх тим рельєфом, що має тут місце. Всьому свій час. (Пан Хведір: Ситуація мені не сподобалась: лазіння без страховки по схилу, що складається виключно з живого каміння – не зовсім моя стезя, а я знаю багато більш красивих та цікавих маршрутів, де можна вбитись.) (Марія: 2А – це друга за складністю вершина, на яку піднімаються альпіністи на початку своєї кар’єри, після “відкривашки” 1Б. Пересування в зв’язках, коли обидві людини знаходяться по один бік від гребеню не дає ніяких переваг в плані безпеки. Але гребінь дійсно осипаєтсья, той йти треба дуже і дуже обережно.) Клуб періодично нагадує мені про похід “десять грьобаних метрів”, і я вірю: колись я його проведу! Свого часу я задав собі планку – походи 2-3 категорії складності, не більше, і поки що змінювати її не планую. Не знаю, чи буду я колись ходити в такі водні чи піші походи, але на цей час, мабуть, я віддам перевагу велосипеду. На мій погляд, він найбільше дозволяє розширити пізнання через досить велику географію з досить невеликими витратами, а ще він – просто класний і здоровий засіб пересування.

Віталій каже, що в майбутньому хоче переорієнтуватись у альпінізм і легкий хайкінг, а також байдаркові гастропоходи. За його словами, ходити у такі гірські, майже експедиційні походи – класно, але краще нечасто. (Пан Хведір: Колінки жалко!)

В очікуванні починаємо жбурляти каміння в сніг. Через деякий час жбурляння стає більш обдуманим – кинути камінь так, щоб він побільше і красивіше стирчав зі снігу. Потім запускаємо камінці з розкруткою на схил – щоб красиво ковзнули і полетіли у ту безодню, що за кілька кроків від нас. (Марія: ???) (Паштєт: Ну так здавалось, коли ти вперед бачиш лише десять метрів, а далі нічого, ну!) Згодом цілимося і кидаємо каміння на ті, що вже стирчать внаслідок початку нашої розваги. Це вам настанови “як розважитись впродовж години, якщо у вас під рукою тільки каміння”. (Марія: Коли ми підійшли до хлопців після спуску – перша думка, що стався обвал.) Час від часу нас накривають молочні хмари, і далі обриву вже нічого не видно.

10.45 – нарешті повертаються наші підкорювачі Бангуріані (ага, трохи більше години, рази в два); Назар, Лєна і Марія – зі знятими кішками і пуховками. Бачили на вершині древній червоний телефон і дві іменні таблички, одна з яких – від киян. Назар без кішок і в бахілах (Назар: знімав їх по дорозі на вершину) – ну таке… Вирішили зробити невеличкий сухий обід (з того, що у нас є зайве).

11.05 – Марія забрала свою пайку ковбасок і пішла спостерігати за схилом, чекати, коли розійдуться хмари і буде видно потрібне ребро спуску; компанію їй склали Назар і Лєна, ще через п’ять хвилин – Костя. Ми (я, Віталік і Гліб) залишаємось біля біля полички в очікуванні.

11.20 – Керівник пропонує почати спускатись. Туман, видимість 30 м.

Після початку спуску і деякому руху вниз потрібне ребро починає забирати вправо (Марія: на північ) (в той час як нам треба наліво), тож ми зупиняємось і трохи задкуємо. Задіюємо всі доступні засоби навігації (штатний – навігатор у Гліба в смартфоні, OsmAnd) – резервний GPS Віталіка, сайт nakarte.me, описи і т.д. Хвилин за 15 вирішуємо все ж йти цим шляхом і дивитись, куди він нас приведе; але в останню хвилину Назар знаходить шлях спуску в потрібну нам сторону, тож ми слідуємо за ним.

Десь в процесі бродіння туманами з легкої руки Гліба народжується жартівлива пісенька всього з чотирьох слів “Кубдарі, хачапурі, хінкалі, хванчкара”, на якийсь наче знайомий мотив, але хрін наспіваєш.

12.40-12.55, привал. Добре, що хоч не капає – в дощ на цій дрібній сипусі, мабуть, взагалі срака. Висота 3626 м (ага, отак-от ми спускаємось). Кубдарі в плані поживи вже не нехтує нічим, абсолютно.

Дівчата пішли у розвідку. Вже видно кулуар, по якому нам треба спускатися і потім дюльферяти, але поки що неясно як в нього потрапити. Пройшли по гребню ще трохи, після чого почали спуск по зруйнованим скелям та осипам.

Близько 13.30 – почали спуск вздовж струмка в скелях. Спочатку пішли лівіше, в надії знайти підходящу опору для дюльфера, проте зруйновані скелі не залишили нам шансів. Першим розпочав вправи зі скелелазіння на скелях правіше Гліб. Мряка все ще нас перманентно накриває, однак зрідка хмари розступаються і ми починаємо бачити необхідний нам сніжник. Собака жалібно скулить та посуває камені, в тому числі і на членів команди; та і ми теж гарні, часом також спускаємо брили. Думали спустити мотузку для дюльфера майже у струмку (Марія: божевільна думка, не робіть так) (бо за Глібом, а потім і Назаром, йти все ж довго і не дуже просто, (Марія: ще й дощик почав накрапати)), але кам’яний кулуарчик обвалився, і ідею списали в утиль. Як наслідок, проходимо частину шляху за Глібом, а потім знаходимо точку кріплення і таки провішуємо мотузку. Класика жанру: “перила є, але не навантажуй”; в принципі, нормально спускатись, просто притримуючи мотузку. Довжина спуску з мотузкою до снігу – метрів 10-15. Гліб же тим часом чекає нас внизу – він спустився зі скель на сніг приблизно о 14.05; Назар склав йому компанію приблизно через двадцять хвилин. Останньою спускається Марія о 15.00 по здвоєній мотузці, залишивши на скелі корделет Кості в якості витратного матеріалу.

Вдягнули кішки, пройшлися по льодовику. Невдовзі він скінчився, і вже о 15.40 ми зняли приладдя з ніг і рушили травою. З хмарок знов почало трохи накрапати. Зелені пагорби радували око, а відчуття того, що це був останній сніг нашої мандрівки, викликало змішані відчуття. Собака від радості скакав по всій долині – нарешті він зможе сам себе прогодувати (якщо я зміг вполювати жабу, то і він справиться). Приблизно о 16.15, йдучи по лівому берегу висохшого струмка і трохи не доходячи до водоспадів, стали на ночівлю (висота десь 2900 м).

При постановці намету ще до його закріплення кілками під ним загадковим магічним чином першим матеріалізувався цуцик. Ти ба який шустрий. З’їли ще один обід, з салом. Кажуть, ще два лишилось, все одно з запасом.

Хлопці збігали за водою за тридев’ять земель, та ще і вниз (Назар: тут два потужних струмки, ближче той що праворуч, і до нього краща стежка), “наче на Нюрмиш сходили”. Розклали вермішло (Назар: спагетті болоньєзе) по мискам, собаці годі було й бажати щось урвати: тут коли пара спіральок на траву падала – народ протяжно волав, жадібно кидаючись з ложками до землі.

Надвечір в наметі організовується… футбол: роль м’яча відіграє Назарів спальник, а б’ємо ми власними животами. Так завжди: наперлись, вгамували на якийсь час Жору – і розігнали зайве, шоб не накопичувалось.

До цивілізації залишається близько 14 кілометрів, це за описами 7-8 ходових годин. Нормально. Собака прилягла на Костін дощовик зовні палатки, під тент не пішла – ну сподобалось їй там.

(Паштєт: У мене немає записів щодо того, коли ми лягли на бокову, орієнтовно почали давити хропака близько 21.30.)

20/07/19

День 13, в’єтнамські флешбеки

Вихід з табору о 8.30; о 8.50 – побачили Местію у пречудовій панорамі; о 8.45 – дістали льодоруби.

Ладно-ладно, щось я розігнався, почнемо спочатку.

Чергові встали… та я гребу коли вони встали, просто встали – і то добре. До 6.40 вже ніхто не спав. Прямо за бортом – дивовижний світанок та безмежне море ніжно-лілових хмар, в якому хочеться плавати велетенською небесною яхтою. 

Сніданок був готовий о 7.00. Поїли, чо.

Віталік вдягає чисту, цивільну футболку – жирує. (Пан Хведір: Ага – “чисту”, я просто зняв її в середині походу і одів іншу, а в останній день просто поміняв їх місцями.) А ще демонструє дива похудання – пояс наплічника затягує аж до неможу, але і цього, здається, замало. (Паштєт: фото себе з розміром штанів не публікую, бо якість вони неестетичні вийшли.) Хто з нас використовує мотузочки для стягування петель на штанях – вже і не перерахувати. З іншого боку, кілька людей інтенсивно клеять пластирі на задню нижню частину спини, яка найбільш інтенсивно протирається рюкзаками.

Пройшовши від місця ночівлі метрів 500, починаємо спуск. Ранкова трава досить волога, а укіс місцями досягає 40°, тож ми згадуємо літні тренування на схилах Голосієво та перший день походу. Деякі відмінності все ж присутні: ми тепер не траверсуємо, а спускаємось, тож кілька разів підковзуємось і катаємось від одного до семи метрів, кому як повезе. Так, це знову та сама срака, але вже з присмаком задоволення: “о, приспустився трохи швидше, класно”.

Спостерігання фінальної цілі добре мотивує, тож кожного разу, коли мені стає тяжко, я просто піднімаю очі і кілька секунд дивлюсь на місто попереду.

Обходимо скальний вихід, згідно описам, по ліву сторону; потім починаємо рухатись трохи правіше та переходимо один з водоспадів.

10.00-10.15, привал; висота 2450 м. Назар вже триндить з кимось по телефону (жодного разу такого за ним не бачив впродовж походу), Віталік також залипає в смартфон, веселі фотосесії не знають своїх меж. Радує око розмаїття квітів і шалена кількість їх кольорів – приємна переміна ландшафту.

Шукаємо в процесі руху якісь залишки стежки, але виходить якось не дуже. Певним чином розпиляємось по схилам: наприклад, якийсь час Костя йшов за Марією, трохи вище основної групи, але якось раптово втратив її з виду (Костя: було добре видно річку, до якої ми всі вийдемо, однак хвилин на 10 я таки зробив привал), а через 20 хвилин вона опинилась на сусідньому гребені, ззаду та вище, з іншими людьми. От дива. Навички пересування з льодорубом задіюються на всі 100%; особливо широкий замах і фіксація клювіком в землі, просякнутій дрібним корінням, показують свою необхідність та ефективність.

11.30 – брід р. Цхекі, трохи вище передбаченого раніше місця. Нескладний, поодинці нормально без пригод форсуємо.

Майже одразу після броду у ніс б’є запах різнотрав’я. Особливо відчувається зміна після снігів і каменюк, що пахнуть… нічим. Величезна кількість ароматів підриває дах. Природа наче поступово, крок за кроком, оживає навкруги після понурих сірих скель.

Схоже, аромати оцінила і Кубдарі. Після броду ми її вже не бачили – вочевидь, вона побачила місто, оцінила наявний рельєф та можливість знаходження у ньомі їжі та зробила висновок, що тепер справиться сама. Що ж, удачі тобі, шерстяний пиріжок.

11.40 – продовжуємо рух вздовж річки по лівому берегу, виходимо на стару стежку.

11.55, висота 2055 м. Починаємо розмірковувати, яким шляхом нам оптимальніше виходити в Местію.

Скоріше за все, ми йдемо старою стежкою геологів, яка була тут розхожою десь півстоліття тому. Місцями стежка дуже заросла, в основному за рахунок кущів які над нею нависають. Але, в порівнянні з підходами до Орджонікідзе – це тропа! Проходять хто як: комусь простіше увімкнути режим “я – гномик” і зігнувшись пролазити під гілками; іншим (наприклад, мені) зручніше вмикати режим “я – танк” і просто перти вперед. Загалом цієї стежки близько кілометра.

12.55 – нарешті виходимо до ґрунтовки, яка розходиться у трьох напрямках: 1) наліво, кудись у Зардаші; 2) через напівзруйновану хвіртку вперед і трохи вниз, теж кудись туди; 3) направо і вниз, до автоброду, куди ми і пішли; через кілька хвилин були вже тут. Швиденько перейшли, та й тут же вирішили стати на обід, о 13.10 (висота 1940 м).

Після виходу зі старої стежки вже старих геологів відбувся ще один вибух у сприйнятті навколишнього. Різноманіття кольорів та ароматів тепер доповнилося розмаїттям звуків. Луг несамовито гудить сотнями голосів усіляких комашок, коників, цвіркунів, бджіл та іншої дрібної живності. Вони розбігаються в траві перед ногами, але тут же за спиною починають клекотати знову. Навкруги кружляють неймовірні метелики, як зграйки дрібних, так і поодинокі великі красені.

Біля броду, нажаль, немає тіні, щоб сникатись від припікаючого сонця; зате можна прийняти водні процедури, попрати речі і швидко їх висушити, чим ми активно і користуємося. Захряцали обід та нарешті доїли той сир, який Назар тащить ще з часів Мазері, а то ще трохи – і були б йому гайки.

15.00 – вихід з обіду. Трохи підйому (метрів 70), після чого виходимо на поле, з якого вся Местія – як на долоні. Чутно звуки роботи важкої техніки в кар’єрі неподалік від міста. Стежка за полем починає виписувати розмашисті серпантини. Висота – 1850 м.

Слід зазначити, що цей вихід в Местію був прокладений не за описом походу Халаїм і Михацького, а за іншими даними (Паштєт: і на мою думку, прокладений непогано, незважаючи на деякі нюанси).

15.45 – Марія залишається чекати Назара і Костю, решта ж групи вже трохи приспустилась серпантинами (Назар на момент виходу команди з обіду ще відповідально допалював бомж-вогнище, а Костян залишився чекати його на роздоріжжі метрах в трьохстах від броду, якраз після того підйому 70 метрів. Для довідки: піти можна було, за великим рахунком, будь-якою з двох доріг, але ми обрали ліву, бо права продовжувала набір висоти, в якому не було ніякої потреби).

“Людина – таке чутливе створіння, а лізе у таку жопу. У Північний полюс, наприклад – може, і я там колись буду” – фраза належить Лєні. Чекаючи на інших, бачимо десь вдалині на схилах місцевих. Після майже 25 хвилин простою вирішуємо йти вниз на стежку, бо на місці привалу нас не дуже видно і з’являються думки, що наші нас десь просто проскочили; однак одразу після початку руху бачимо всіх трьох в п’ятидесяти метрах від нас, об’єднуємось і продовжуємо рух якоюсь скотською стежкою.

Метрів через 200 стежка, яка йде по лісу та кущам, починає підніматись вгору; такий розклад справ нас не влаштовує, тим паче що трек йде в 70 метрах паралельно нашому руху і трохи нижче. Звертаємо тупо перпендикулярно вниз, по кущам рододендронів та підліску, по валунам і багнюці, аж поки не виходимо на трек і якусь нову стежку. Втім, і вона йде кудись незрозуміло куди, тож ми звертаємо і з неї (благо, тут вже не ліс, а травичка), і через кілька хвилин (16.30) виходимо до кемпінгу (1750 м висоти).

Ура! Ми вибрались!

Від кемпінгу веде автомобільна ґрунтовка (принаймні, біля кемпінгу ми побачили автівку), і попішкодралили нею до центру міста. На шляху багато чого побачили – і той самий кар’єр, і аеропорт, і сіреньких поросят. Вказівник з цифрою “0” – ніколи не розумів, що ті числа означають, але фото (о 17.05) вирішили на всяк випадок зробити.

Склав свою трекпалицю.

Невдовзі народ почав розділятись: Марія з Назаром побігли брати квитки на автобус до Тбілісі (автостанція працює до 18.00, (Марія: як виявилось довше)); інші почали шаритись по магазинам в пошуках всього, помірно продовжуючи рух до центру: комусь потрібно було знайти банкомат для зняття готівки, хтось шукав лимонад та лаваші; когось спокусили місцеві помідори та нектарини. По дорозі побачили цікавий будинок з пробитим дахом та кільцями на ґанку – сто пудів інопланетяни побували. Врешті-решт, всі зібрались в центральному парку, заїсти і запити горе (Марія: ??? В останній день наче всі казали, що трохи відпочити пару днів, і можна й на друге коло піти;) ) (Паштєт: так отож, можна й далі йти, але комусь треба летіти, а хтось ще й на море хоче встигнути…) від пройденого походу. В цьому нам допомогла злегка нарзаниста вода, яку прямо тут, в парку, можна набрати з фонтану.

Заключне фото біля пам’ятника цариці Тамарі нам допомогли зробити земляки з Умані. Були роздані заключні, але не останні, шалені бджілки (їх кількість все ж таки не піддається обліку), після чого похід було оголошено завершеним.

Післямова

Події наступної доби мало відносяться до походу, та загалом автор вважає людей та їх пригоди більш значущими, аніж описи ландшафтів та технічних перешкод, та й наведена інформація, на його погляд, може бути корисна і практична. Тож, якщо ви вже дочитали до цього місця і не заплювались від патетики – прочитайте ще трохи, не втомитесь.

Віталій в душі і натурі педант – естет відмовився заїдати похід в простій дешевій забігайлівці, тому після розчаруванні в “Лайлі” направився до ресторану… як там його, “Поста”?, де більше пив, ніж їв. (Пан Хведір: Отак от. Чого тільки люди не наговорять! Одна пляшка вина на одну порцію кубдарі, а шановне товариство вже готове повірити, ніби я дійсно надто люблю вино…;)   Ми ж, знайшовши місцину з кубдарі, хачапурі та більшою частиною інших страв за 6 ларі в меню, розпочали цивільне життя. До пізнього вечора ми їли і їли, і вже здавалося, що далі вже нікуди, але сили швидко поверталися, тож вакханалія продовжувалась далі. Перший більш-менш масовий вихід в Інтернет. Сповістили, що похід завершено, переглянули новини на форумі за два тижні, прочитали про успішне завершення походу паралельною групою Інтела.

Після обширної трапези Лєна і Гліб почали букати хостел – їм ще день чи півтора перебиватись у Тбілісі до літака. Зустріли підвеселівшого Віталіка з пляшкою в руках (Пан Хведір: “Марані Кіндзмараулі” – рекомендую), і десь о 21.00 пішли на ночівлю, недалеко, під Местією. Хоча, точніше буде сказати “над Местією”. Уявіть собі: похід закінчився, ви наїдені, розслаблені після двох тижнів походу, у такий час зазвичай вже спите – а тут вам треба ще набрати 150-200 метрів на набитий шлунок. Натуральне збочення. Плентаючись ззаду у пітьмі, неочікувано зустрічаю Назара та чую від нього одкровення: “Ну його нафіг те м’ясо, я тепер остаточно переконався, що це – не моє. Треба їсти овочі, молоко, яйця, сир, ну на крайній випадок – може курятину, але їсти свинину надвечір – це зло”.

Вночі місто не засинає, воно живе не менше, ніж удень – до центру йдуть люди… і корови.

Десь за містом, недалеко від шляху трекерів ставимо намети та завалюємось спати.

Близько другої години ночі неочікувано автівкою під’їжджають місцеві хлопці і дівчина, звісно, з музичним супроводом та, судячи з усього, планами на романтичну ніч. А тут ми, як символ облому і зайнятого місця. Постояли, подумали, мало не подавили наші намети та і поїхали геть; на тому і позасинали.

Ранок не був вальяжним – сьогодні день виборів. Підйом о п’ятій, як завжди; вихід з табору – о сьомій.

Встигнули навіть гречку з чаєм зробити, хоча їли впопихах. Я згрузив на себе вже повну палатку, а також два літри бензину; інші учасники також перерозподілили спорядження для оптимального вивезення його з країни відповідно до умов вильоту. Віталік не їде на голосування (не змінював місце), а переліт Тбілісі-Київ лише через тиждень – тож у нього в планах потусити в Местії днів зо два, а потім рвонути на море, як і деякі з нас. З такими планами і залишаємо його досипати свій сон на місці ночівлі, а самі спускаємось вниз.

Враження Віталіка від походу: у котрий раз він переконався, що гірські походи – це в першу чергу фізуха та індивідуальна техніка. Новим досвідом для нього стало проходження льодовиків, а також ходіння по відсутнім тропам. (Пан Хведір: Не те щоб новий досвід, але такої кількості бездоріжжя в моєму житті ще не було.) (Марія: Ми ж наче досить часто по стежкам ходили 😉 ) (Паштєт: “досить часто”?? Всьо, я хочу в Ісландію, де ходити можна ЛИШЕ стежками!!!)

Не дуже сподобалось Віталію наявність дощів та недостатня кількість цукру у молочних кашах; зате він високо оцінив склад команди та оте їдло з сиром, яке ми з ним приготували біля погранців після спуску з Чалаатського льодовика. Також, на його думку, слід було закласти в похід більше днювань (першопочатково не було було закладено жодного). Але ми – молодці.

О 8.00 відправляється автобус до Тбілісі. Настанова на майбутнє: з купленими квитками намагайтесь одразу сісти на місце, тому що 1) навіть якщо у вас є квиток, але ви не сіли – то це не проблема водія, людей багато, і всі на перший автобус не влізуть, тож вашого місця не існує, його займуть; 2) займати місце сумкою, пляшкою чи чимось ще, покладеним на сидіння – не має сенсу: якщо автобусу вже треба відправлятись, а є ще кілька отаких зайнятих місць (а я нагадую, бажаючих їхати багато) – то річ просто кудись згублять і посадять більш кмітливого пасажира; ви вже зрозуміли, водій не церемониться. Це так, до слова. Разом з нами їдуть в основному іноземці – китайці, німці, португальці, обличчя темношкірої зовнішності, а також пара місцевих. Проїзд, до речі, коштує 30 ларі.

Перша частина дороги – кілька годин постійного серпантину – деяким нашим учасникам дається важко. Що сказати, не кожний вестибулярний апарат здатен таке витримати. Після Інгурського водосховища вже стає простіше. Робимо для закарбування у вічності радісні портрети людей.

На шляху до столиці спостерігаємо гігантські вітряки – лінії електропередач на їх фоні виглядають просто іграшковими. У місто прибуваємо о 17.30, на центральний вокзал – трохи пізніше ніж хотілося. Тут настає час на теплій ноті відпустити Лєну і Гліба, попередньо забравши у них намет Марії.

Враження Лєни від походу: похід вдався! До цього Лєна ходила з чотирма різними керівниками, але з Марією було найбільш добре та комфортно; коли треба – ліберально, а коли ще більше треба – могла потримати і в їжакових рукавицях. Не очікувала, що буде лазання (Олена: що воно ВЗАГАЛІ буде, і навички скалодрому знадобляться (зараз маю натхнення займатися частіше).

Враження Гліба від походу: місцями було важкувато, позначилися недоліки індивідуального спорядження – надлишки, важкий рюкзак, система, надувні килимки важкі. Багато нового, красивого, нових вражень, пізнання рельєфу, перша висотна практика. Спочатку було важко лізти на Бангуріані, але все-таки заліз, поміркувавши і зібравшись.

Попрохавши Костю придбати мені квиток на потяг до Зугдіді на вечір, ми (я, Марія і Назар) рушили до Посольства України в Грузії. Наш шлях пролягає метро неподалік від вокзалу. Коштує 50 тетрі (як і весь громадський транспорт в Тбілісі, включно з маршрутками). Станція і поїзди загалом нагадують київські, але що цікаво – у вагонах є роз’єми для зарядки USB, на 1А та 2А (Паштєт: як я дізнався трохи згодом, не всі вагони у тбіліському метро нові, тож і не всі обладнані згаданими роз’ємами).

Після ознайомленням з кількома станціями вилізли нагору і продовжили швидким темпом (близько 5,5 км/год) рухатись за навігатором у потрібному напрямку. Околицями та шкільними стадіонами, бульварами та закутками за півгодини добираємося до Посольства.

Ось де відчуваєш себе на рідній землі! Не знаю як, але відчуваєш реально шматочок дому. Комісія сидить у вишиванках, лунає українська мова, національна символіка – відчуття того, що ми встигли, піднімає настрій до невимовного рівня. Люди вітають нас і дякують нам за те, що ми прийшли на вибори. Здійснивши акт волевиявлення, з відчуттям полегшення робимо фото на пам’ять.

Недалеко від Посольства визначаємо, що прямо до вокзалу йде маршрут №34; через кілька хвилин під’їжджає необхідний транспорт. Тільки зайшовши в нього, я розумію, що це звичний і знайомий мені “Еталон”, зібраний у моєму Чернігові. О-ля-ля. Але є і відмінності – цей екземпляр обладнаний терміналом, який приймає безконтактну оплату транспортними картками, а також банківськими картками з PayPass, чим я і користуюсь (Паштєт: щоправда, при оплаті проїзду банківською карткою вартість проїзду вдвічі більше, хоча в порівнянні з Києвом один ларі – 8-9 гривень – не так вже і багато). Так, тут прогрес пішов трохи далі, ніж у нас. Біля вокзалу обміняли гроші, прикупили трохи їжі – нектарини, персики, лаваші, – та повертаємось до Кості.

Придбати квитки на потяг з закордонним паспортом легко, якщо мати його на руках і звернутись до каси; однак, також можна це зробити, лише маючи номер паспорту, але трохи складніше, з допомогою терміналу. Кості допомагав оператор, який чергує в залі. (Костя: Складність полягала у введенні ім’я та прізвища грузинськими літерами, спочатку я намагався розгадати цей пазл за допомогою наявних на вокзалі вивісок, однак охоронику це здалося підозрілим.) Квиток я не отримав, бо в терміналі не було паперу; судячи з усього, ситуація типова, тому підтвердження якимось чином направляється провіднику SMS-кою, а для мене Костя на всяк випадок сфотографував екран терміналу. 

Після швидкого перекусу ми з Марією відпустили Костю і Назара в місцевий McDonalds – не те щоб поїсти, але посидіти на Wi-Fi; на самому вокзалі Інтернет також є, але я якось зміг підключитись, а хлопці вже ні – вільні місця скінчились, чи що. Марія тим часом спробувала взяти квитки до Боржомі, але наявний графік руху потягів означав ночівлю десь на вокзалі або у хостелах. Зваживши всі “за” та “проти”, а також послухавши мої поради, Марія також взяла квиток до Зугдіді, щоб згодом на кілька днів опинитися на морі.

(Паштєт: Невеличкий екскурс. Майже весь похід, чи принаймні першу його половину, а також задовго до власне походу Віталій розмірковував над можливістю після основної частини піднятися на Тетнульді. Для цього йому потрібна була команда, як я розумію, хоча б з трьох людей. (Пан Хведір: Хоча б з двох.) В якийсь момент часу стало очевидно, що на Тетнульді команда не назбирається з різних причин. Навіть Марія, яка була першим союзником Віталія у цьому задумі, ближче до кінця походу прийняла рішення про необхідність відпочинку замість сходження; та і сам Віталік наче вже не горів таким ентузіазмом. Марія свій відпочинок бачила як одиночну нескладну прогулянку мінеральними джерелами. (Марія: культурними місцями, типу християнської та язичницької столиць Грузії, де ні за кого не треба відповідати і не треба приймати важливі та суперечливі рішення 😉 ) Я ж почав її вмовляти, що джерела нікуди не зникнуть, а на морі можна буде по-справжньому відпочити, знявши з себе якнайбільше відповідальності, навіть частково за себе, та необхідності що-небудь робити. Сподіваюсь, ти не пожалкувала про свій вибір.)

Дочекавшись, коли хлопці повернуться по свої наплічники, Марія вирушила на посадку (я в цей момент вже тримав потяг на пероні).

Враження Назара від походу: дякує, що взяли його в группу, бо могли і не взяти. Це був перший високогірний досвід, не було сварок і непорозумінь, в тому числі завдяки грамотному керівництву; зате були дивовижні красоти. Ще пару тижнів тому він не міг і подумати, що такі красоти існують і що він зможе їх побачити на власні очі. Незважаючи на побоювання щодо майже незнання частини групи, а також певні острахи щодо технічної частини походу – все пройшло чудово, темп нормальний, не нудьгували; подобалась роль замикаючого.

Враження Кості від походу: сподобалось все, починаючи від організації, опрацювання маршруту і ролей, всі чітко робили те, що мали робити. Темп помірний, коли треба – привали, напівднювання, днювання і т.д. Дуже різноманітні типи рельєфу, по яким ходили, багато власної техніки. Намет 3+ і п’ять людей цілком сумісні, тільки якщо не спати “валетом” головою вниз в перший день. Запам’ятався Нюрмиш з його вітрами, види зі скелі поряд з ним, а також дюльфер по мотузці, яку не навантажувати.

Враження Марії від походу: все пройшло непередбачувано гладко. Це було її перше керівництво трійкою (Марія: ну і участь в трійці, бо я ж ходила в четвірку бройлером-процентником 😉 ), дуже переживала, але група виявилась сильною, залізна дисципліна, група знала маршруті, самостійно випустились у Михацького, ломили перші дні як лосі, розкладка була зроблена класно. Пощастило з погодою, зазвичай ллє більше, а так глобальної Жопи не сталося. Палки не ламали, капці не топили. Карма бабці Назара нас захищала. Всі займалися чим хотіли, справились, тому все було класно.

Отже, Марія вскочила в потяг, який вже менше ніж за півгодини підбере у Мцхеті майже всю групу Інтела і вирушить на захід, до моря, але то вже зовсім інша історія…

Враження Паштєта від походу, підбиваючи підсумки:

Безумовно, це був найважчий похід, в якому я бував. Я усвідомлював, що за багатьма критеріями поступаюся всім іншим учасникам команди. Проте, з якихось причин, я все ж пройшов “кастинг” та був прийнятий у склад. Чесно кажучи, я розраховував на поблажливість до мене, і було б неправдою казати, що я її не отримував. В той же час я підтвердив правильність власних суджень щодо самого себе та об’єктивність власних прогнозів розвитку подій. Самопізнання – одна з причин, чому ми ходимо в походи.

Я вдячний учасникам за той досвід, який я отримав у цьому поході та завдяки ньому; сподіваюсь, моя присутність також була вам корисна. Я вдячний керівнику за надану довіру; щиро сподіваюсь, що я її хоча б не втратив. Я вдячний команді за те, що ми були командою, і я відчував, що можу довірити вам своє здоров’я і своє життя. Дякую.

Також я вдячний усім тим, хто прочитає цей звіт; сподіваюсь, після цього у вас не промайне думка “ну бляха, нафіга я витратив на ОЦЕ стільки часу?”

© Паштєт, 2019 р.

Додатки

1. Нитка маршруту в форматі .gpx

https://drive.google.com/file/d/15ZRFjU8f2NNY8W5vPq0X5cHhLgubXVuz/view?usp=sharing

2. Мапа з фактичними місцями стоянок

https://drive.google.com/file/d/1bBsuBwE7RruLiyX3uJRae0OTcRqDgGtA/view?usp=sharing

3. Завантажити цей же звіт в форматі .docx (130 МБ)

https://drive.google.com/file/d/1h42sy4peuf37FVJeO-mZGbuEMGaOXKlg/view?usp=sharing