Ви можете переглянути цей звіт також в форматах:
Від творця таких бездарних опусів, як: “Как я провел майские праздники в Карпатах-2017”, “Майские ̶у̶ж̶а̶с̶ы̶ приключения в Карпатах. Год 2018 н.э.” та “Країна мокрих перевалів, або Як я перестав боятися і полюбив великі гори”
– тобто Паштєта –
до вашої уваги пропонується чергова частина саги про подорожі турклубу “Університет” всілякими офігенними місцям під назвою:
Жовтневий велотріп Північним Приазов’ям
дійові особи:
Ігор Андрєєв – керівник
Максим Баценко – зав. харчуванням
Анастасія Ніколаєнко – зав. спорядженням
Глеб Вінніков
Арсентій Жванко
Юлія Царенко
Павло Надточий (автор основного тексту)
Вступ
Треба почати писати, бо якщо не почну – звіту не буде. Це некатегорійний похід, ще й вело – раніше в подібних умовах звіти писати в мене якось не виходило, не вистачало часу. Побачимо, як буде цього разу. Не те щоб я був офіційно призначеним літописцем, але не обтяжений іншою роллю та маючи час і натхнення – чом би і ні.
Всіх учасників походу я знав ще до його початку, з кількома з них навіть ходив у категорійну велодвійку Туреччиною – Арсен та Ігор, який і веде наш ВелоАзов1. (Існує також ВелоАзов2, який поведе Марина Минциковська через тиждень після нас.) Інших учасників походу – Макса, Настю, Глеба знаю не один рік; з Юлею познайомився у травні цього року.
День 0
Погода в день виїзду була паскудна – дрібний мрячний дощ. Втім сьогодні вперше за два місяці в мене з’явилась тепла вода, тож заряду бадьорості від гарячого душу вистачило на день вперед. Вже в дорозі, приблизно за півтори години до відправлення потяга, мені дзвонить керівник і питає, чи виїхав я і якщо ні – чи можу я взяти свій намет. Каже, захворів. З тяжкими думками, де ж буде ночувати частина групи, продовжую рух до вокзалу.
На пероні збираємось групою і розбираємось велосипедами. Нарешті з’являється Ігор – і також сідає в потяг. Пізніше він розкаже, що самопочуття у нього було мінливе, а термометр показав більше 38°С; але згодом виявиться, що термометр бреше і температури насправді немає, тож він таки їде з нами в похід.
Запхавши біциклети на третю полицю, засіли за пивом і косичкою. Обговорюємо маршрут, технічні деталі, байдарки і купу всього, а також про те, як сімейне життя впливає на підготовку до походу:
- Купив 300 грам пряників, поклав на полицю, зранку глянув – немає! Малі діти ще не дотягуються, а старший вже зміг.
Або ще:
- У мене так само: поклав сир в холодильник, через деякий час частини вже немає.
- Треба було зразу брати в два рази більше.
- Так після цього і зробив…
Глеб продовжував милуватись пейзажами за вікном – осінь доволі швидко і зненацька прибрала собі до рук барви лісу. Черкаська область, яку ми проїжджаємо, вирізняється різноманіттям – дубові та букові ліси, балки та пагорби – треба буде тут якось прогулятись з рюкзаком.
Після вечері розмови продовжились: говорили про те, про се, згадували минулі походи. Близько десятої повкладались спати.
День 1
Поснідали вівсянкою в потязі, підхавали круасанчиків з пакету та інших ніштяків. В Розівці оперативно вивантажились, зібрались та почали рух.
Не пройшло і п’яти хвилин, як бабахнуло колесо. Моє. Звук був такий, що в голові зразу спливла фраза з минулого World of Tanks: “Пробитие!” Місце довго шукати не довелось – цвях ”десятка” застряг прямо серединою в покришці заднього колеса.
Наче на ТО Формули-1, бджілки швидко стали до роботи – вийняли колесо, камеру, приклеїли заплатку до покришки (через досить велику дірку і побоювання щоб не почала розходитись) замінили камеру. Весь процес зайняв хвилин 10.
Після цього я наївно думав, що після двох з половиною років на велосипеді та жодного пробиття це – нарешті використана норма проколів і далі деякий час я можу бути спокійний по теорії вірогідності. Ага.
Через метрів 300 набрали води у місцевої жіночки. Невдовзі село скінчилось, і ми потрапили на ґрунти. Перший кілометр проїхали ще більш-менш, але вчорашній дощ по родючим чорноземам зробив свою справу. Поступово, один за одним велосипеди переставали їхати, а колеса – крутитись.
Зупинився і я. Почистився, вирішив зняти крила. Це допомогло, але тільки метрів на 100-200; зате після в багні було все, що не прикрито: перекидки, педалі… Деякий час йшли пішки, бо докупи до багна в харю дмув нормальний такий вітер (Настя: странно, ветра вообще не заметила…). Якось не так я уявляв собі цей велопохід.
З часом багно трохи підсихало, ґрунт трохи змінився, і мало-помалу ми почали їхати. Так добрались до “Кам’яних Могил”, заповідника, який слугував древнім жителям палеоліту приблизно тим самим, як гора Афон для православних (за словами Арсена). Підійшли, подивились. Запах степової трави та монументальність брил породжує в уяві образи, як древні пралюди полювали в цих степах на мамонтів і ритуально їх поїдали на цих самих каміннях.
Невдовзі після геологічної пам’ятки знаходимо асфальт, проте їдемо ним недовго. Таке враження, що керівник вибирає найхардовіші (і найцікавіші, так) варіанти шляху, і якщо ми можемо з’їхати на ґрунтівку – то ми з’їжджаємо. Найтяжче Арсену на шосері, але він сильний. І коли є вибір – їхати навпростець 2 км по вологим ґрунтам чи робити крюк по асфальту 10 км – Ігорьоша обирає перший варіант.
По дорозі дівчата влаштували швидке купання у невеликому місцевому водосховищі; хлопці відмовились. Далі знов ґрунти, калюжа глибиною 15-20 см, і, нарешті, знов асфальт, яким ми доїхали до Захарівки. Тут ми набрали води в одному з дворів, а також забігли у магазин (поруч потішила назва кафе-бару “Настенька”). Місцева жителька розказує нам про підірваний німцями міст у Другу світову війну, мовляв, дуже там гарно; правда, нам якось в інший бік, і до моста ми не доїжджаємо. Під навісом влаштували обід, і правильно зробили – невдовзі почався дощ. Їжі було – якось аж занадто. Створив запас “бджілок”, бо раніше Глеб зауважив, що розраховував на них, а я якось втиканув їх взяти.
На завершення обіду дощ посилився, що не дало нам можливості висунутись по плану (зате дало можливість пограти в “показуху” близько години). Продовження треку ґрунтами зразу відпало, тепер наша ціль – 38 км асфальту (ну, чи майже асфальту). Дощ зменшився, але не вщухав, тож діватись було нікуди – сіли та поїхали, незважаючи на заклики Макса “та куди, от прям тут давайте поставимось, намети на сцені, магазин поряд, ще й кіно місцевим зробим”.
Від’їхавши за село, отримуємо прокол. Здогадайтесь у кого?
Знов знімаю заднє колесо… Прямо посеред поля, під дощем, все в грязюці. Моя єдина запаска скінчилась, тож взяли Арсенову.
Одночасно Настя шукає місце проколу в камері, а ми з Ігорем – в покришці. Знаходимо швидко, в 15 см від ніпеля – колючка прямо посередині колеса. Настя ж каже, що знайшла дірку навпроти ніпеля – і ми не розуміємо: ну от, є колючка і пробій, так, поряд з ніпелем. Тоді Настя для наочності піднімає камеру і показує, що пробій приблизно в 170° по колу від ніпеля; тобто проколів має бути два. Невдовзі вона знаходить і нашу точку пробою, ми ж обмацали все, але другу колючку в покришці так і не знайшли.
Тепер кожний мало-мальський пісочок, який ускладнює мені рух, створює ілюзію пробитого колеса, що постійно не дає мені покою.
Асфальт давно скінчився, і ми їдемо якоюсь грейдерною дорогою поміж сел. З часом вона переходить у бруківку, а згодом – заводить у наступне село. Тут ми накопичуємось і дізнаємось, що Глеб також пробився і вони з Арсеном цим займаються. Схоже, ввечері у нас буде намет-майстерня (або намет токсикоманів).
В’їхавши в село, нам лишається близько 20 км до запланованого місця ночівлі. Доїжджаємо до центру, до якогось магазину, і тут… Бляха, ну явно не мій день. Два роки катався – жодного проколу, а тут вже втретє за день ловлю якусь хрінь і п’яту дірку в задньому колесі. Пороблено, чи шо…
Настя бере дві камери і йде в магазин, клеїти їх просто на підлозі (на вулиці в цей час знов капає дощ). Ми ж міняємо ще одну запаску Арсена. Сутеніє.
Думали стати десь на ґанку місцевої школи, але хлопці знайшли інший варіант – закинуту МТС (машинно-тракторну станцію) неподалік. Вже темно, але це все ще село і світять ліхтарі. Пробираючись, мов диверсанти, з вимкненим світлом і у маскхалатах (дощовики типу “пончо” потрібного кольору), знаходимо підходящу нішу. Дощ то йде, то вщухає, але дах над головою дуже додає комфорту. Поїли борщу (були певні диспути, робити його в меншому казані густішим, чи в більшому, щоб більше, але керівник віддав перевагу чаю), поклеїлись та і полягали спати. Пройдена відстань за день – близько 50 км.
Вночі по табору вештається кошак – мабуть, шукає їсти. (Настя: Погано шукає. Стільки їжі було, а не зачепив. Тільки майже порожню пачку з-під сметани прокусив в одному місці, але не їсти не став) (Паштєт: сир-косичку я на ранок знайти не зміг – мабуть, це таки його робота була.)
День 2
Підйом о 5:30, ще темно. Дощ закінчився, макарони з тушлом та салатом заходять на “ура”.
На виїзді з села шукаємо “правильний” асфальт, і знайшовши його, частина групи на чолі з керівником впедалює щосили так, що я, Макс і Юля втрачаємо їх з виду мінімум на годину. Привалів також немає, першу зупинку робимо десь через дві години і 30 км.
Ігорьоша каже, що їздить у зручному темпі поки може, бо вже через п’ять років не зможе (чому? бо діти, мабуть, підростуть і будуть також кататись з батьком, але не в такому темпі). Дорога пряма, загубитись особливо нема де, але все одно, не бачачи нікого зі своїх ані позаду, ані попереду, якось лячно.
Далі пропонується розвилка: бажаючі можуть поїхати подивитись Бердянськ (і накрутити +20 км), а бажаючи не лосити можуть об’їхати його і рухатись до місця обіду. У мене була думка примкнути до перших, бо якось і подивитись хотілось, і трек разом з гаком Ігорьоша обіцяв 80 км за день, що по асфальту в принципі посильно.
Правда, якось мій OSMAnd показував мені близько 60 км без гаку від поточного місця, що трохи напружувало; також при виїзді з привалу у мене зненацька підспустило переднє колесо. Вирішивши не затримувати групу, я підкачав колесо та склав компанію Максу і Юлі.
Їдемо ми в спокійному темпі, виглянуло сонечко. Життя потроху почало налагоджуватись.
Попереду почали виднітись здоровезні вітряки. Це – Приморська ВЕС, яка на рівні з Ботієвською є найбільшою вітряною електростанцією в Україні та однією з найбільших у Східній та Центральній Європі (52 турбіни загальною потужністю 200 МВт).
Заїхали в місцевий магазинчик, випили кави та набрали води (платної). Вершків до кави в продажу не було, тож Юля купила літр молока, після чого решту ми з Максом розпили навпіл, чому були дуже раді. Попереду у нас 25 км до обіду і десь 20 після нього. Асфальт по селам більш-менш нормальний, тож настрій був чудовий.
Серед нашого шляху до обіду нас напружувало тільки 3 км ґрунтовки від с. Шевченка до с. Азов. Ледве ми з’їхали з асфальту – почались флешбеки учорашнього дня.
По-перше, я тут же пробився (привіт, заднє колесо!). Юля тим часом побігла шукати домашнє молоко. Ще в селі ми зв’язалися з другою половиною групи і замовили у них ще одну запаску (також Макс зранку пробував підкачати камеру і вирвав собі (Настя: не собі, а камері =D) “сосок”, лол).
Замінивши камеру, ми вирішили не їхати до Азова 3 км, а спробувати звернути до траси (близько 2 км). І тут ми знов зустріли мокрий чорнозем…
Вже через 600 м ми встали намертво. Дехто застряг прямо посеред багнюки і не зміг навіть зсунути велосипед. До лісосмуги попереду лишалось близько 300 м, вздовж якої йтися має бути легше, тож відступати не хотілося (хоч Макс і пропонував повернути назад і робити крюк кілометрів 20). Човниками ми перенесли до кінця поля окремо велобаули та велосипеди.
Несучи мій, Юля додала новин: що б ви думали? – моє заднє колесо, тільки що замінене, знов спустило! Не знаю як, не знаю чим (покришка була ціла, хоча півгодини тому я таки витягнув з неї шип, коли міняв камеру), але це вже якась реально карма. Думалось, що це саме те місце, де ми вчора так і не знайшли шип – але місце проколу було інше. Знов почав міняти камеру, і тільки-но почав підкачувати – зненацька почало сифонити зі страшною силою і чомусь саме там, де була найперша дірка від цвяха. Ну як, ЯК?
Запаски скінчилися, довелося клеїтись прямо в полі. Благо, хоч погода не паскудна.
А тим часом інша половина групи – Ігорьоша, Глеб, Настя та Арсен – в цей час вже об’їхала Бердянськ в пошуках цікавих місцин та наближалась до місця обіду.
Перевалило за другу половину дня, до обіду лишилось 7 км, і перша половина групи вже була в обумовленому місці. Виповзаючи нарешті на асфальт, ми видихнули з полегшенням. “Жизнь потихоньку налаживается” – промовив Макс. 2 км за 2 години – гарний темп=)
Врешті-решт доїхали до місця обіду за одним з вітряків. Тут вже близько було море, і всі бажаючі могли скупатись; вода ж не дуже і холодна, але холодніша за повітря. Але це було море! В кінці-кінців, за рік я добрався хоч до якогось моря.
Перед обідом мене почали мучити думки про план С – я не хочу бути обузою для групи і готовий самотужки доїхати навпростець до Мелітополя до кінця завтрашнього дня (менше 100 км). Аби не ґрунти знов.
Ігорьоша каже, що в Бердянську бачили класний вибір покришок, називається “Золоті колеса”, і що такого асортименту навіть в Києві, можливо, не знайдеш. Треба було б брати…
Обід з’їли весь, та ще й те, що було недоїдене вчора, теж з’їли – кілометраж дався взнаки. Тут була полянка, і можна було б на ночівлю стати тут – але немає питної води (втім, у нас є запас на вечерю і ранок). Вирішили все ж проїхати ще 18 км до Обитічної коси. Перед виїздом Глеб помітив пробоїну в передньому колесі.
На виїзді з вітряку до нас під’їхала патрульна машина – кажуть, заїхавши на майданчик біля вітряка, ми призвели до спрацювання сигналізації. Попередивши наглядачів, що позаду ще один учасник порпається у велосипеді, ми рушили вперед.
Набрали додатково води в одному з дворів Приморська. Що може статись на 18 км асфальту? Вгадайте! Знімаю заднє колесо…
В мене воно і так трохи підспущене було, але я списав це на слабку накачку в полі. Глеб також підсдувався, причому на обох колесах, і підкачувався мало не кожні 300-500 м. У мене ж раптово спустило все, тому і Глеб вирішив замінитись та скласти компанію. Поставив свіжепридбану камеру і підкачавши стару, побачив продовгувату дірку – видно, ободом защемило. Криві руки при встановленні, чи що, чи через те що недостатньо підкачене було…
Замінившись, доїхали до з’їзду останні 8 км. На повороті нас чекав Арсен. Помітив після обіду, що загубив заднє світло.
Нарешті, доїхали до коси. Тут хтось навіть вже поставив намет, наливають пиву, пригощають косичкою. Глеб досягнув мети: на велокомп’ютері 100,22 км за день. Скажені люди.
Поїли манки, добре зайшли і “бджілки” в ній, шматочками. Поки був невеликий вітерець, було комфортно, але на зміну йому швидко прийшли мошки. Стали на ночівлю ми раніше, ніж учора – ще навіть було щось видно.
У нас з Глебом по три пробиті камери, але одна моя з цвяхом малопридатна для ремонту – так її і не заклеїв.
Яскравий Місяць і яскраві зорі – чудова ніч у степу. Ходили на розвідку джерела неподалік – воно солоне і непридатне для пиття.
День 3
Прокинулись трохи пізніше ніж зазвичай. Збирались нешвидко, але і денний кілометраж передбачав мало не напівдньовку. Спочатку в планах – виїзд на Обитічну косу. Заїзд контрольований і навіть платний, але не для велосипедів. Дорога – ґрунтовка, яка час від часу чиститься грейдерами.
Виїзд на косу радіальний, тож баули ми сховали в кущах на місці ночівлі.
Перші п’ять кілометрів більш-менш проїзні велосипедом; трохи заїхавши, стаємо на покупатись. Невдовзі продовжуємо рух, але особисто мені, якщо чесно, незрозуміла кінцева ціль – до кінця коси ми все одно не доїдемо (близько 20 км в одну сторону), кажуть, десь там є чи то страусина ферма, чи то ресторан. Попередивши группу, що якщо мені буде важко їхати (практично по піску все-таки), то мене можна не чекати, або я й сам розвернусь до місця залягання рюкзаків.
Невдовзі, доволі відставши від групи, бачу Арсена, що йде мені назустріч, тримаючи велосипед в руках. Виявляється, він надірвав ланцюг (одна ланка наполовину розвалилась) і не захотів гальмувати групу, тому вирішив повернутись назад і дочекатись Ігорьошу з ремнабором. Я вирішив скласти йому компанію, і ми пішли назад.
Йдучи, розмовляли про календар наступних турклубних подій (“25 за 5”, “50 за 10”), говорили про організацію тренування з орієнтування (Арсен планував, наскільки я зрозумів, провести щось подібне в “Пласті”, де зараз хтось з його дітей), обговорювали покришки, сонячні батареї та байдарки і т. д. Біля КПП зупинились ще раз скупнутись, після чого пішли до табору.
Околицями коси ходять мисливці з собаками. Якраз в момент нашого з Арсеном добирання до минулого місця ночівлі нас наздоганяє Ігорьоша. Тут же вирішили і заобідати.
Неочікувано зустріли двох велотуристів з Дніпра, попитали у них за маршрут і розказали їм стан справ на косі.
Зайшла розмова за категорійні походи – чи є в них сенс? Наприклад, наш орієнтовний кілометраж дозволяв нам випуститись у “одиничку”, але питання оформлення у МКК до походу якось навіть не піднімалось: майже у всіх є досвід оформлених велоодиничок, двійок, трійок, а у кого неоформлений – є чималий досвід і так, про який всі знають. Хтось каже, що випуститись можна було б, якби була паскудна погода – “щоб хоч щось позитивне в походу було, якщо все буде погано”. Хтось вважає це пережитком радянського минулого і не бачить причин реєструватись в МКК.
Пообідавши, почали рух – передбачалось близько 21 км до ночівлі, більше половини з яких – ґрунти. Перші 10 км асфальту пройшли нормально; далі був кілометр прийнятної ґрунтовки, після чого, заїхавши в село Преслав, набрали води і закупились.
Місцеві жителі кажуть, що питна вода вся привізна; раніше було кілька прісних колодязів, але зараз води немає, навіть якщо глибоко копати – буде солона.
Біля магазину поспілкувались з місцевою дівчиною – про спорт, туризм та особливо за місцеві дороги – тут повно “кавунців”, про які ми чули раніше (вони ж Tribulus terrestris, або якірці сланкі). До слова сказати, покришки у місцевих далеко не примітивні – кажуть, замовляли спеціально антипрокольні, щоб хоч якось їхати можна було. Дали пораду – не їздити по траві.
Раніше я вже думав, що мої настільки нестійкі до проколів колеса цього не витимають, але зараз настрій в мене був ну взагалі ніякий. Я майже відпросився у керівника об’їхати ґрунтову ділянку гаком в 30 км замість 10, але одного мене все ж не відпустили. Під вмовляння, що разом буде легше ремонтуватись і клеїтись, ми виїхали на ґрунтовку вздовж моря.
Мушу сказати, що я був настільки напружений ці 10 км, що пальці від стискання руля почали німіти. Арсен питає, чи може захитати людину на велосипеді.
Через 7 км зупиняємось – Макс пробився. Сталось це на повороті перед балкою, вздовж якої йшла дорога і перетинала її десь метрах в 200 в стороні – тож ми добре його бачили, але об’їжджати до нього треба було б метрів 300. Настя вирушила йому на допомогу.
Помічаємо нашого ворога – ті самі кавунці, прямо посеред дороги. Десь через півгодини, коли справа Макса була близька до завершення, вирішили поїхати вперед пошукати місце стоянки. Під’їхавший Макс доповідає, що заклеїв шість (!!!) дірок, по три в кожному колесі. Заїхав пофотографувати, як-то кажуть.
Спустились на ночівлю поближче до моря. Тут купа мурашок, але що ж робити. Майже всі займаються ремонтами: Арсен міняє спицю в задньому колесі, Глеб регулює перекидки, у Ігорьоші, виявляється, також два проколи в задньому колесі, але він буде клеїтись вже завтра; у Макса також вже спустило одне колесо. На вечерю було щось, що я вже не згадаю і не можу розібрати в записах (булгур?) (Настя: То був ще один борщ. Інгредієнти Макс купив перед тим у магазині), але це було замість забутого у Макса вдома (на радість мені) горохового супу; з’їли практично миттєво. Після вечері продовжилась тема, яку нагадали ще в обід: сьогодні третє число, і треба передати показання лічильників, у чому є своя певна специфіка.
Досить скоро після їжі повкладались спати. Кілометраж за день склав близько 45 км.
День 4
Сьогодні наша з Глебом черга готувати сніданок.
Вже скоро ми були на колесах; план передбачав добратись до траси, а там буде видно, від 75 до 85 км. Виїхавши вперед на кілька кілометрів, помічаємо, що Ігорьоші та Макса так і немає. Здогадуємось, що вони знов отримали проколи, але так як треба мати запас часу в останній день, їдемо вперед. На виїзді з ґрунтів робимо цілу фотосесію “кавунцям”.
Юля поїхала вперед по треку, який на трасу виводить дещо пізніше; тож, коли ми вирішуємо зробити невеликий гачок по асфальту (замість того, щоб проїхати ділянку з ґрунтами), Юля опиняється дещо в стороні від групи, і для допомоги в пробиранні до дороги до неї вирушає наздогнавший нас Ігорьоша.
Врешті-решт, нормальний асфальт. Макс каже, що до Мелітополя лишається 60 км, які цілком можна проїхати по трасі. Їдеться пречудово, без напруження робиться 30-35 км/год. От таке я люблю!
Ще на виїзді з ґрунту помічаємо, що у Арсена надірвано ще 5-6 ланок ланцюга – висять на половинках. Запасних немає, коли що – зменшимо довжину на ці ланки і заблокуємо кілька передач. А поки їде тихенько, та й їде.
Доїхавши до Володимирівки, накопичуємось. До Мелітополя лишається 39 км і близько 9 годин – занадто багато часу. Частина групи у вигляді дам з керівником хоче вимитись у місцевій річці. Довго вирішуємо, чи їхати вперед до Приазовського по трасі і вже там купатись і шукати якесь кафе, або трохи повернути назад, поїхати альтернативним шляхом через Нововасилівку та інші села і вже там шукати кафе. У підсумку останній варіант перемагає. Для мене це виглядає як “стало занадто просто, і тепер ми занадто швидко їдемо до фінішу; треба збільшити кілометраж, погіршити стан дороги і пошукати на дупу пригод”. Якість асфальту серйозно погіршується, швидкість падає приблизно вдвічі. Магазин у Дмитрівці, здається, взагалі відсутній, у Федорівці – дуже печальний: на розлив нічого немає, і навіть води якої-небудь прохолодної немає (“холодильники взагалі не включені – все, вже і так похолодало”; а в сусідньому, м’ясо і ковбаси…).
У Нововасилівці стан речей трохи краще – затарився розливним лимонадом та “гамбургером” місцевого виду (як і інші учасники групи). Тим часом доїжджають наші помиті колеги – Ігорьоша, Юля і Настя. (Настя: Помиті? Ми з Юлею не знайшли там місце для купання і рушили вас наздоганяти. А Ігор ще довго шукав місце, зрештою просто набрав води з річки у пляшку і помив голову.) Тут є інтернет, тож посиділи трохи і в смартфонах. Подзвонив додому, привітав матір з Днем Вчителя.
Далі їдемо більш-менш нормальною дорогою. 30 км до фінішу. За тринадцять кілометрів вирішуємо зупинитись і попити чаю, бо можемо. Макс з пальником десь трохи позаду, тож вперше за похід дістаємо турбопічку і розводимо її прямо на дорозі. Трафіку майже немає, десь може одна машина раз на півгодини чи навіть рідше. Робимо казанок зеленого чаю; випили, але щось не те – робимо ще один казанок чорного. Поїдаємо сир, якого у нас чогось лишилось багато, а також необліковане Арсенове печиво.
За класикою жанру, вже перед виїздом помічаємо, що у Ігорьоші, Макса і мене – по спущеному колесу. Я своє переднє підкачую і намагаюсь не вантажити; ще зранку я на нього трохи попрацював насосом, але той починав глючити – чи то манжета перманентно вилітає, чи що. Коротше, останні 13 кілометрів їду швидко, щоб відцентрова сила тримала колесо накачаним=) Ще трохи вперед – і ми потрапляємо на трасу.
Дорога не така вже і забита, як могла би бути. На мосту через Молочний канал проходять ремонтні роботи, через які проїзд автівок неможливий; їх пускають по дну канала. В той же час, пішоходи та велосипедисти мають можливість просковзнути через робочі бригади, чим ми і користуємось.
Ось і Мелітополь, робимо загальне фото.
Кавунці зустрічаються навіть тут (як я пізніше дізнався, побачити їх можна навіть в Києві). Вирішуємо їхати до вокзалу, але трекер Ігорьоші збоїть і веде частину групи кудись в сторону. (Як виявилось, в парк Горького. Непоказний парк, нічого там немає, зовсім.) Перехоплюю ініціативу, розвертаємось до вокзалу. Вже там починаємо гуглити якусь кафешку, де б посидіти. В найближчій “Україні” біля вокзалу якесь циганське весілля – не наш формат; неподалік кафе “М’ята” – не зайшло. Поки хтось побіг в АТБ поряд, розпитали місцевого про заклади потрібного виду. Отримали наводку – кафе “Веселий Роджер”, у якому окрім власне кафе є ще й номери і сауна. Кухня непогана (хоча наявні не всі позиції; особливо повеселило, коли на прохання з меню “ризото” офіціантка відповіла “Чё? У нас такого нету”), м’ясо смачне, обслуговування… ну, на трійку з плюсом – загалом, можна посидіти, якщо бути не дуже вибагливим.
Сповна наївшись, вже по темному вирушили назад на вокзал. Ну а там вже без пригод – розібрались, спакувались, пробіглись до потрібного вагону, запхались та й поїхали додому.
Висновки
В цілому, висновки, мабуть, хай керівник і кожний учасник самі тут напишуть, як знайдуть що написати. Я ж напишу трохи статистики по діркам в колесах:
– Юля, Настя, Арсен – без проколів;
– Ігорьоша – 2 проколи + мікропрокол + брак камери;
– Глеб – 4 проколи;
– Паштєт – 7 проколів + мікропрокол + епічна діра від цвяха;
– Макс – 9 дірок + два вирваних соски (хе-хе).
Проколюватись – не сподобалось. Як і погода в перший день та мокрі ґрунти в перші два. Пейзажі, море, люди – класні. Буде що згадати.
© Паштєт, 2020 р.
Додатки
Нитка маршруту http://drive.google.com/open?id=1a7dfwSORPd8UdoihorBzKEKvbYn0LQiY&usp=sharing_eil
Спільне спорядження
| Назва | Коментар |
| ЖПС + батарейки | |
| Котелок 4,5 л | |
| Котелок 5.5 л | |
| Джезва для кофе | |
| Черпак | пластиковий |
| Прихватка для котла | брезентова аля верхонка |
| Топор | |
| Ножовка | |
| Турбопечка | |
| Горелка+газ | |
| Ветрозащита для горелки | |
| Досточка для нарезки | |
| Аптечка | |
| Тент 3×3 | |
| Палатка | на 3 людини, 3 шт. |
| Велозамок | 1,8 м, 3 шт. |
Рекомендоване особисте спорядження
| Назва | Коментар |
| Велошлем | |
| Защитные очки + перчатки | |
| Передний фонарь | с запасом батареек на 2-3 часа |
| Задний фонарь-мигалка | |
| Велонасос | |
| Велобаул+крепление (эспандер) | объем 60-85 литров |
| Накидка от дождя на себя | |
| Накидка от дождя на рюкзак | и вещи по пакетам на случай дождя |
| Запасные пакеты для вещей | |
| Чехол для велосипеда | для провоза в поезде |
| Велоаптечка | клей+заплатки+спирт(обезжирить) |
| Запасная камера | для своего колеса 2 шт |
| Запасные спицы | под свой обод 1-2 шт |
| Съемник для педалей | |
| Съемники для звёзд/тормозов | по необходимости |
| Шестигранники | |
| Стяжки, резинки, крепежи, винтики, болтики | по необходимости |
| Звенья цепи | 3-4 шт. |
| Тормозные колодки | проверить перед походом тормоза |
| Петух | под свой вел |
| Смазку для цепи + тряпку для протирки | |
| Стропа или верёвка | около 2 м |
| Документы | паспорт, билеты на поезд, студенческий… |
| Бутылки для воды | суммарный объем минимум 4 литра |
| Стерильный бинт | 7х14 + 5х10 |
| Лейкопластырь | |
| Любимые лекарства | |
| Маска | в поезд и в магазин без маски могут не пустить |
| Салфетки или средство для дезинфекции | по необходимости |
| Туалетная бумага | |
| Мыло | |
| Средство от комаров | |
| Солнцезащитный крем | |
| Бивачное | спальник, коврик, сидушка |
| Фонарик налобный | |
| Посуда+нож | кружка+ложка+миска+нож |
| Спички/Зажигалка | |
| Одежда | на своё усмотрение |
| Тапочки | сменная бивачная обувь, по желанию |
| Раскладка | и то, что в холодильнике из раскладки лежит тоже! |
Ремнабор
| Назва | Коментар |
| Иголка+нитки+латки | бытовой ремнабор: ножницы, надфиля, иглы, нитки (капрон), изолента, тюбик Кросса |
| Клей обувной | |
| Скотч, изолента | |
| Гаечный ключ разводной | |
| Плоскогубцы | |
| Хлыст+съемник для звёзд | для съема звёзд и замены спиц заднего колеса |
| Трос для переключателя, для тормоза | |
| Спицевой ключ | все размеры |
| Шестигранники удобные 2-8 | берешь как личный набор шестигранников, только те, которые ты видишь у себя на велосипеде ) |
| Стяжки пластиковые 15 + 20-25 см, 20-30 шт | 20 шт. 3,6х300 мм и 15 шт. 4,8х250 мм. |
| Винтики-болтики | 4 и 5мм примерно 25-30мм длиной под шестигранники |
| Выжимка для цепи | в мультитуле |
